Присутністю у соцмережах уже нікого не здивувати. Це хороший інструмент для побудови відкритих стосунків з громадянами та формування довіри до державного органу як носія влади.

Як створювати публікації для соцмереж, які будуть зміцнювати репутацію органу державної влади та позитивно впливати на його імідж, читайте у нашій статті.

Ні надмірній офіційності. Соцмережі створено для розваг. У соцмережах користувачі налаштовані на відпочинок, а не на серйозну роботу. Ви ж не заходите у Facebook  спеціально, щоб дізнатись про рішення Верховного Суду. Але якщо, гортаючи стрічку новин, ви натрапите на статтю про важливо суспільне рішення, а  вас ця тема цікавить, то чому б і не прочитати.

Готуючи публікацію для соцмереж, пишіть текст простою, доступною для розуміння мовою. Досі вважаєте, що такий стиль нашкодить серйозному іміджу вашої установи, – помиляєтесь!

Принцип «чим більше «розумних» слів, тим краще» в соцмережах не працює. Якщо текст вашої статті буде перенасиченим термінологією, суцільним цитуванням законів, кодексів, положень, наказів тощо, це відштовхуватиме користувачів соцмереж. Більшість із них не прочитає і половини вашої публікації, а ті, хто все ж дочитає до кінця, сприйматимуть її так, ніби ви писали заради галочки.

Навпаки користувачі соцмереж охоче довірятимуть вам, якщо вони розумітимуть, у чому полягає цінність статті саме для них. Якщо вашій публікації ставлять уподобайки, залишають під нею коментарі чи поширюють її на особистих сторінках – знайте: ваша стаття корисна.

Щоб готувати саме такі публікації, пам’ятайте про основні правила:

• одна стаття – одна тема;
• «вибуховий» заголовок, який заохочує до прочитання;
• вступні речення, які зацікавлюють (інакше, окрім них, продовжувати читати статтю ніхто не буде);
• простий стиль викладу (уникайте занадто вигадливих фраз, довжелезних речень, перевантажених зворотами, які важко сприймати);
• менше «води», більше конкретики (відкриваючи вашу статтю, читачеві хочеться одразу знайти відповідь на своє запитання, а не шукати його серед беззмістовних фраз);
• терміни, абревіатури завжди з поясненням (або коротким коментарем);
• обережно із синонімами (не в усіх випадках вони доречні, адже можуть заплутувати читача);
• обсяг статті має відповідати кількості допустимих символів у соцмережах (один текст для різних соцмереж потрібно адаптувати таким чином, щоб він не перевищував обмеження щодо символів);
• текст статті має бути читабельним і візуально привабливим (робіть абзаци, виділяйте слова, на які хочете зробити акцент, використовуйте марковані списки, сміливо додавайте емодзі).

Про грамотність, думаємо, зайвий раз нагадувати не потрібно. Ви й так маєте розуміти, що ваша публікація – то ваше обличчя. Якщо у ній безліч помилок, то й думка у читачів сформується відповідна.

Дбайте про культуру мовлення, дотримуйтесь правил чинного правопису, слідкуйте за логікою викладу, уникайте повторів і технічних помилок (дефіс замість тире, пропущені літери в словах чи слова в реченнях тощо).

Коли ви пишете статтю, ви є експертом у тій чи тій галузі. Розмірковуючи над темою майбутньої статті, обирайте ту, на якій ви добре розумієтесь. Пам’ятайте, що автор – ви, і саме ви відповідаєте за кожне написане слово. Перед тим, як сформулювати тему, пошукайте, що найбільше користувачі шукають в інтернеті, чим цікавляться, на які питання хочуть отримати відповіді. Також подумайте й над тим, щоб ви хотіли донести громадянам, яку користь вони отримають, прочитавши вашу статтю, чим ваша публікація допоможе їм.

Заздалегідь подумайте, чи не спровокує тема вашої статті негативну реакцію у читачів. Якщо так може статись, але ви все одно наполягаєте на своїй темі, намагайтесь побудувати текст статті так, щоб показати лише вигоди і виключити усі можливі заперечення, адже ваше завдання переконати читачів у правильності вашої думки, актуальності й важливості статті.

Саме тому обирайте таку тему, у якій ви справді добре розбираєтесь і зможете захистити власну позицію. Інакше вас можуть звинуватити у некомпетентності, а від цього постраждає імідж установи, у якій ви працюєте.

Плагіат – це погано. Не можна сліпо копіювати чужі статті й видавати їх за власні. Передусім вас може викрити істинний автор, і тоді вам доведеться відповідати.

Інша справа, якщо вам сподобалась чиясь думка, і ви хочете використати її у своїй публікації. Позичати чужі ідеї не заборонено, але пам’ятайте, що ви маєте інтерпретувати їх по-своєму, а не нахабно списувати.

Якщо ви скопіювали чужі ідеї, але сумніваєтесь, чи не сприйматимуть їх читачі за плагіат, то обов’язково перевірте текст вашої статті за допомогою сервісів типу «антиплагіат», які покажуть, чи не перевищено у тексті допустимий відсоток «запозичень», а також допоможуть віднайти орфографічні,  пунктуаційні й технічні помилки.

Прагнете відкритості – не розважайте людей у соцмережах, а захоплюйте їх своїми статтями так, щоб вони звернули увагу на вас і вашу діяльність. Адже саме у такий спосіб ви впливаєте на свідомість громадян. Дозвольте їм побудувати з вами довірливі стосунки, які сприятимуть утвердженню вашого іміджу у суспільстві.

Джерело:

Юридична газета

Метою перманентної реформи вітчизняного судочинства має стати максимально ефективний судовий захист. Задля досягнення цієї мети впроваджуються європейські концепції, оновлюються процесуальні норми, юридична техніка, формується прогресивна судова практика.

Згідно з частиною п’ятою ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Отже, конструкцією цієї конституційної норми передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами.

Такий підхід відповідає проявам верховенства права, що не обмежується лише законодавством, а містить і інші соціальні регулятори, норми моралі, традиції, звичаї тощо. Всі ці елементи права відповідають ідеології справедливості, що значною мірою відображені у ст. 3, 6, 8, 55 Конституції України.

Які ж засоби захисту права використовуються при порушеннях публічно-правових прав, і чи так все однозначно у судовій практиці, спробуємо розібратися.

Насамперед звернімо увагу, що гарантоване ст. 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною  вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право – конкретизоване у законах України.

Аналогічну ідею закріплено Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 13 Конвенції під назвою «Право на ефективний засіб юридичного захисту» проголошує: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,  що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в  правах (абз. 10 п. 9).

Науковці визначають способи захисту права, як передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб’єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності по захисту прав.

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Зміст адміністративної юстиції – ефективний судовий захист від порушень у публічно-правових відносинах.

Ряд положень Конвенції отримали своє відтворення у нормах Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), що регулює судовий захист публічно-правових прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб. Такими положеннями є, наприклад, право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом (ст. 6 Конвенції), право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції) тощо.

Отже, адміністративний суд, отримавши позовну заяву, повинен встановити наявність факту порушення права та застосувати конкретний спосіб захисту порушеного права, що залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Загальні способи звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах визначені ч. 1 ст. 5 та ч. 2 ст. 245 КАС України. Якщо особа вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, така особа має право звернутися до суду та просити про їхній захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Вирішуючи справу по суті, суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю.

А у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю;

7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян;

8) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;

9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів;

11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання;

12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні;

13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації;

15) зобов’язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.

Водночас частинами 3-5 ст. 245 КАС України встановлено спеціальні способи захисту порушених прав, які застосовуються за наявності встановлених судом певних обставин, індивідуально в кожному окремому випадку.

Зокрема, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Крім того, суд може зобов’язати відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Якщо судом визнано нормативно-правовий акт протиправним і нечинним повністю або в окремій частині і при цьому виявлено недостатню правову врегульованість відповідних публічно-правових відносин, яка може потягнути за собою порушення прав, свобод та інтересів невизначеного кола осіб, суд має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень прийняти новий нормативно-правовий акт на заміну нормативно-правового акта, визнаного незаконним повністю або у відповідній частині.

Обираючи між загальними способами захисту права (передбаченими законодавством) або спеціальними, адміністративним судам необхідно не допустити зловживання правом на захист та порушення прав відповідачів, багаторазове порушення справ за тими ж самими по суті, але формально відмінними вимогами, а також не ускладнити виконання рішень у справах.

Тобто, встановивши порушене право заявника, суд має захистити його право, а з іншого боку, суд не повинен допустити хаосу у правозастосуванні.

З наведеного випливає, що для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв’язок між правопорушенням та способом захисту права. Іншими словами, метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням – визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе. При цьому необхідно наголосити, що покарання винної особи не входить до мети захисту права у публічно-правових відносинах, а тому не входить до складу способу захисту права.

Джерело:

Юридична газета

Коли людина приходить до суду, то прагне захистити чи відновити свої права та свободи і встановити справедливість. Розгляд справи складається з певних законодавчо передбачених стадій, кількість яких може варіюватися залежно від обставин у справі та суті спору. Однак фінальною крапкою завжди є рішення суду.

Обов’язковість судового рішення, що закріплена ст. 129 Конституції України, є однією з основних засад здійснення судочинства. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Судове рішення, яким закінчується розгляд адміністративної справи, ухвалюється іменем України (ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України). Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їхніми об’єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки.

Звичайно, законодавцем передбачено строки виконання рішення суду добровільно, однак на практиці часто зустрічаються випадки ігнорування цього обов’язку. Для того, щоб ініціювати примусове виконання рішення суду, спочатку потрібно отримати виконавчий лист.

Згідно зі ст. 373 КАС України, виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Порядок видачі виконавчого листа чітко регламентований. Цей документ видається за заявою осіб, на користь яких було ухвалено судове рішення, або їхніх представників після набрання судовим рішенням законної сили, а у справах, за якими рішення підлягає негайному виконанню, – у день ухвалення судового рішення.

Перелік судових рішень, які виконуються негайно, визначений ст. 371 КАС України.

Виконавчий лист видається особисто стягувачу або його представникові, який на заяві про видачу виконавчого листа ставить свій підпис. Дані про видачу виконавчого документа вносяться до журналу обліку видачі виконавчих листів.

Джерело: Юридична газета

Джерело:

Юридична газета

Джерело:

Юридична газета

На вулиці середина літа і у розпалі сезон відпусток.

Законодавством України гарантується право кожному працівникові на відпустку. Право на оплачувану щорічну відпустку передбачено статтею 45 Конституції України. Умови, тривалість і порядок надання відпусток визначено КЗпП, Законом України «Про відпустки», Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу» й іншими законодавчими актами.

Право на відпустку мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від виду діяльності та галузевої приналежності, а також громадяни, які працюють за трудовим договором у фізособи (ч. 1 ст. 2 Закону «Про відпустки»). Тобто сумісники та працівники, що працюють у режимі неповного чи скороченого робочого часу, мають однакові з іншими працівниками права на отримання щорічної відпустки.

До того ж законодавчо встановлено можливість надання працівникам щорічних додаткових відпусток. Загальна тривалість щорічних основної та додаткової відпусток не може перевищувати 59 к.дн. протягом одного календарного року.

Щорічна основна та додаткова відпустки за бажанням працівника можуть бути надані одночасно чи окремо.

Відповідно до статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Для державних службовців тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки передбачено 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати (ст. 57 ЗУ «Про державну службу»).

Також за кожний рік державної служби після досягнення п’ятирічного стажу державної служби надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Тривалість відпусток незалежно від графіків роботи для працівників розраховується в календарних днях.

Під час визначення тривалості відпустки не враховуються:

• дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої в установленому порядку, а також відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 78 КЗпП);
• святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП), що припадають на відпускний період (ст. 78¹ КЗпП).

Відпустка автоматично подовжується на кількість таких святкових або неробочих днів. Вихідні (субота й неділя) не вважаються ані святковими, ані неробочими днями.

Щорічні відпустки зазвичай надаються працівникові з таким розрахунком, аби вони були використані до закінчення робочого року. У перший рік працівник має право на відпустку повної тривалості лише по закінченню 6 місяців безперервної роботи.

У разі якщо відпустка надається раніше – до настання 6-місячного строку – її тривалість розраховується пропорційно відпрацьованому часу. Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи надаються в будь-який час робочого року згідно із затвердженими графіками. Щоправда, деяким категоріям працівників щорічні відпустки надають у зручний для них час.

Власник (уповноважений ним орган) зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за 2 тижні до встановленого графіком строку. Форму такого повідомлення законодавчо не встановлено, тому його оформлення має довільний характер. Вважається також, що працівника письмово повідомлено про відпустку, якщо він поставив підпис у наказі про відпустку.

Щорічні (основна та додаткові) відпустки надаються працівникам зі збереженням на такий період місця роботи (посади) і зарплати (ст. 74 КЗпП).

Механізм обчислення заробітної плати працівникам за час відпусток і компенсації за невикористані відпустки встановлено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 р. №100 (далі — Порядок №100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв’язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться, зважаючи на виплати за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки чи виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, у якому надається відпустка чи виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Розрахунок відпускних здійснюється шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців (або за менший фактично відпрацьований період) на відповідну кількість календарних днів року (чи меншого відпрацьованого періоду) за винятком святкових і неробочих днів, установлених законодавством. Одержаний результат перемножується на кількість календарних днів відпустки.

Джерело:

Юридична газета

Існують матеріальні носії інформації з обмеженим доступом. Доступ до таких документів має лише визначене коло осіб, а її оприлюднення заборонено законом. Ці заходи здійснюються виключно в інтересах національної безпеки або охорони прав людини. Документам, що містять службову інформацію, присвоюється гриф “Для службового користування” .

У Сьомому апеляційному адміністративному суді організація роботи з такими документами покладається на відділ надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду.

Питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування”  вирішується виконавцем або посадовою особою, яка підписує документ, відповіднодо переліку відомостей, що становлять службову інформацію та з дотриманням вимог частини другої статті 6 та статті 9 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

В окремих випадках питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування”  може бути розглянуто комісією з питань роботи із службовою інформацією за поданням посадової особи, яка підписуватиме документ.

На документах, що містять службову інформацію з:

• мобілізаційних питань, додатково проставляється відмітка “Літер “М”;
• питань криптографічного захисту службової інформації – відмітка “Літер “К”;
• питань спеціальної інформації – відмітка “СІ”.

Категорії документів, на яких проставляється відмітка “Літер “К”, визначаються нормативно-правовими актами Адміністрації Держспецзв’язку.

Прийом та реєстрація вхідної кореспонденції з грифом “Для службового користування” здійснюється відділом надання інформаційнихпослуг, руху адміністративних справ та діловодства суду. Така кореспонденція розкривається працівником вказаного відділу, відповідальним за діловодство стосовно документів, що містять службову інформацію. При цьому перевіряється відповідність кількості аркушів, примірників, додатків до документів та їх реєстраційних індексів зазначеним на конверті (пакованні) та у супровідному листі. У разі виявлення пошкоджень чи невідповідностей документ не реєструється, і складається відповідний акт у двох примірниках.

Під час реєстрації таких вхідних документів на першому аркуші або на конверті від руки або за допомогою штампа відповідальним працівником відділу проставляється відмітка про надходження із зазначенням скороченого найменування установи – одержувача документа, реєстраційного індексу, дати (у разі термінового виконання – години і хвилини) одержання документа.

Облік електронних носіїв інформації, на які планується записувати службову інформацію, ведеться відділом надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду в журналі. На захисній оболонці електронного носія інформації зазначаються найменування суду, обліковий номер і дата взяття на облік електронного носія, гриф “Для службового користування”.

Вхідні, вихідні, внутрішні документи з грифом “Для службового користування” передаються працівникам відповідно до резолюцій керівника апарату суду або особи, на яку покладено виконання його обов’язків.

Етапи проходження документів з грифом “Для службового користування” в суді повинні обов’язково відображатися у реєстраційних формах (журналах, картках, електронній базі даних).

Створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів з грифом “Для службового користування” у Сьомому апеляційному адміністративному суді здійснюється відповідно до вимог законодавства, що регулює питання роботи з електронними документами та питання електронного документообігу.

Джерело:

Юридична газета

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для виконання цього завдання в Україні створено систему адміністративних судів. Однією з категорії підсудних справ апеляційним адміністративним судам є справи щодо захисту виборчих прав громадян, зокрема невід’ємного права кожного громадянина України вільно обирати владу.

Зважаючи на те, що Указом Президента України №303/2019 від 21 травня 2019 року «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів достроково» припинено повноваження Верховної Ради України восьмого скликання та призначено позачергові вибори до Верховної Ради України на 21 липня 2019 року, вважаємо доречним зупинитися на основних аспектах процедури виборчих спорів.

Так, згідно з п.6 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму (виборчі спори), належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

За загальним правилом суд вирішує справи, що пов’язані з виборчим процесом у дводенний строк після надходження позовної заяви. Варто зазначити, що у виборчих справах суд проголошує повне судове рішення, а копії судового рішення невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються  їм, якщо вони не були присутні на судовому засіданні.

За наслідками розгляду позову судом апеляційної інстанції судове рішення набирає сили з моменту його проголошення.

Враховуючи типові помилки під час подання позову до суду, звертаємо увагу на те, що для забезпечення невідкладного та правильного вирішення спору судом важливе значення має й уважність громадян та знання законодавства стороною, що подає відповідний позов, адже саме від правильного визначення підсудності вказаної категорії справ та від належного оформлення позовної заяви і всіх матеріалів залежить як процес і кінцевий результат вирішення спору, так і  реалізація виборчого права громадян.

Джерело:

Юридична газета

У нових редакціях процесуальних кодексів відбулись докорінні зміни у багатьох судових процедурах, починаючи від нових засобів доказування і закінчуючи запуском електронного судочинства. Про більшість процесуальних новел ми розповідали у своїх матеріалах на офіційному веб-сайті та на сторінках юридичних видань. Наразі зупинимось на змінах, які відбулись у сфері представництва інтересів у судах, наданні правничої допомоги учасникам справи та стягнення витрат на правову допомогу, у розрізі правозастосовної практики.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-III «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 161. За змістом пп. 11 пункту 161, представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 1312 Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюватиметься з 1 січня 2020 року.

Винятком із зазначеного правила є представництво у суді у провадженнях, які розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». У таких справах представництво здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, тобто до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Тому з 1 січня 2019 року представництво інтересів осіб в судах усіх інстанцій у справах, у яких не відкриті провадження до 30 вересня 2016 року, (дати набуття чинності Закону України від 02.06.2016 № 1401-III), здійснюється адвокатами.

Водночас, як зазначено у ст. 1312 Конституції України, Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

В адміністративному процесі, зокрема, малозначними справами є адміністративні справи незначної складності, у яких характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин. (ч. 20 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України – далі КАС України).

Уточнення щодо справ незначної складності наведено у частині 6 статті 12 КАС України, зокрема це справи про:

– прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

– оскарження бездіяльності суб’єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

– припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

– оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

– стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

– оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акту, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

– перебування іноземців або осіб без громадянства на території України;

– а також типові справи й інші справи, у яких суд дійде висновку про їхню незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Отже, відповідно до положень ст. 1312 Конституції України та частини другої ст. 16 КАС України,  з 1 січня 2019 року представництво в судах всіх інстанцій як вид правничої допомоги здійснюється винятково адвокатами, крім зазначених вище випадків. У тих випадках правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

У свою чергу, порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються КАС України та Законом України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Як свідчить практика, однією з проблем у галузі представництва інтересів сторін у суді є належність та допустимість документів для підтвердження повноважень представника.

Необхідно зазначити, що зміст домовленості, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) обумовлено умовами договору, зокрема і зобов’язання оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору про надання правової допомоги.

Разом з цим для підтвердження своїх повноважень представник сторони, інших учасників справи, згідно зі ст. 59 КАС України, надає суду довіреність або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Ордер – це письмовий документ, що у випадках, встановлених Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Типову форму ордера затверджує Рада адвокатів України.

Згідно з пунктом 14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 № 36, ордер форми, встановленої цим Положенням, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об’єднання (бюро) зобов’язані вказати на звороті ордера. При цьому будь-яких застережень та вказівок щодо обов’язковості відмітки про обмеження правомочності адвоката в ордері та скріпленні особистим підписом адвоката законодавцем не передбачено.

З аналізу судової практики у спорах про правомірність представництва сторони у справі встановлено, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката й надання договору про правничу допомогу. Його копії або витягу разом із ордером чинна редакція КАС України не вимагає.

Новими редакціями процесуальних кодексів значною мірою удосконалено питання компенсації судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу. Адже витрати на правничу допомогу покладені на сторін правовідносин, які захищають порушені права у суді.

Чи передбачений за новою редакцією КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу? Про ці актуальні питання компенсації витрат на правничу допомогу піде мова далі.

Відповідно до старої редакції КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу встановлювався Законом України від 20.12.2011    № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Новою редакцією КАС України змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у новій редакції немає норми щодо обмеження або граничного розміру компенсації витрат на правничу допомогу, а Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Таким чином, на сьогодні закон не обмежує розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. (ст. 134 КАС України)

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат належать:

– розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, що визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

– розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, який встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Зміна підходів до питання компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження можливих витрат максимальною сумою) потребувала запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Так, положеннями частини четвертої ст. 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Крім того, частиною п’ятою цієї ж статті запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так, встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, зокрема впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд на підставі частини дев’ятої ст. 139 КАС України враховує:

1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов’язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, у новій редакції КАС України закладено критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і пов’язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов’язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не якось іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу (ч. 6, 7 ст. 134 КАС України).

У разі задоволення позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або його посадової чи службової особи (ч. 1 ст. 139 КАС України).

Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб’єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень. При цьому склад та розміри витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, належать до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

За інформацією начальника відділу узагальнення судової практики.

Джерело:

Юридична газета

Для того, щоб внутрішньо переміщеній особі призначили (відновили) соціальну виплату, вона має подати відповідну заяву до органу, що здійснює соціальні виплати на території, де зазначена особа перебуває на обліку за місцем її фактичного проживання/перебування. Після цього працівники органів соціального захисту здійснюють перевірку фактичного місця проживання переселенця. У разі, якщо за фактичною адресою така особа не проживає, то її мають позбавити права на отримання соціальної виплати.

Касаційний адміністративний суд постановою від 20 грудня 2018 року у справі №826/12123/16 висловив щодо цього свою думку та вказав, що така перевірка є неправомірною та порушує права внутрішньо переміщених осіб.

Так, судом першої інстанції визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 року № 637.

Нагадаємо,що зазначеними вище постановами було передбачено, що для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. За результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї.

Колегія суддів касаційної інстанції погодилася з позиціями судів першої та апеляційної інстанцій, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат, вказує на наявність нерівного поводження порівняно з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їхньої можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Такимчином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9,13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщенимособам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їхнього фактичного проживання/перебування, затверджені постановою КабінетуМіністрів України від 8 червня 2016 року №365, обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема прав на пенсійне та соціальне забезпечення, та є такими, що призводять до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на облікуВПО.

Отже, Касаційний адміністративний суд вказаним рішенням не допустив порушення конституційних прав та свобод громадян.

Джерело:

Юридична газета