13 липня 2023 року ВРУ ухвалено законопроєкт № 8392 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування санкцій”. Зокрема ЗУ від 14.08.2014 № 1644-VII “Про санкції” доповнено статтями 5-3, 5-4, якими передбачено створення реєстру санкцій. Такі нововведення створюються з метою надання публічного доступу до актуальної та достовірної інформації про всіх суб’єктів, щодо яких застосовано санкції, та удосконалення порядку стягнення активів фізичних та юридичних осіб у дохід держави. Джерелом інформації в реєстрі є рішення Ради національної безпеки та оборони України, введені в дію указами Президента України.

Отже, відтепер запрацює автоматизована система збирання, зберігання захисту, обліку, пошуку та надання інформації про всіх суб’єктів, щодо яких застосовано санкції. Порядок створення та доступу до Реєстру визначатиметься Положенням про Державний реєстр санкцій, затвердженим Радою національної безпеки і оборони України, а держателем реєстру, за законодавчими положеннями, повинен стати Апарат РНБО.

Передбачено, що реєстрація здійснюється невідкладно, але не пізніше оприлюднення Указу Президента про введення в дію рішення РНБО. Передбачається, що Реєстр повинен вестися державною та англійською мовами, з використанням програмного продукту відповідно до національних стандартів, що забезпечить його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами.

Особливу увагу приділено справам про стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо або опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними. Так, доповнено норми КАС України та встановлено строк звернення до Антикорупційного суду з такими заявами впродовж строку дії правового режиму воєнного стану.

У світлі зазначеного нагадаємо, що Закон України «Про санкції» діє з  серпня 2014 року, а його прийняття викликано невідкладним реагуванням на загрози національній безпеці України в умовах російської агресії в Криму та на Донбасі.

У свою чергу, перелік суб’єктів, до яких можуть бути застосовані санкції передбачений частиною другою статті 1 Закону України від 14.08.2014 № 1644-VII “Про санкції”, зокрема щодо іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність.

Підставами для застосування санкцій є дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод (п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про санкції»).

При цьому, дискусійним залишається питання відбору тих осіб, до яких застосовано санкції, та доказів їх підставності. Прикладом судового розгляду питань про наявність або відсутність підстав для застосування санкцій є справа № 640/7408/20.

Водночас у Законі «Про санкції» не прописано механізму оскарження санкцій, тому очевидним правозастосуванням у цьому випадку є використання загальних положень, передбачених ст. 122 КАС України, відповідно до положень частини четвертої цієї статті, справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України підсудні Верховному Суду як адміністративному суду першої інстанції.

З огляду на зазначене задля уникнення масовості судових справ проти держави Україна у ЄСПЛ важливим є зберегти принцип пропорційності між державним інтересом у сфері національної безпеки та ступенем втручання в права і свободи громадян і принцип правової визначеності.

За інформацією начальника
відділу узагальнення судової практики

У нових редакціях процесуальних кодексів відбулись докорінні зміни у багатьох судових процедурах, починаючи від нових засобів доказування і закінчуючи запуском електронного судочинства. Про більшість процесуальних новел ми розповідали у своїх матеріалах на офіційному веб-сайті та на сторінках юридичних видань. Наразі зупинимось на змінах, які відбулись у сфері представництва інтересів у судах, наданні правничої допомоги учасникам справи та стягнення витрат на правову допомогу, у розрізі правозастосовної практики.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-III «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16¹. За змістом пп. 11 пункту 16¹, представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131^-1 та статті 131² Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюватиметься з 1 січня 2020 року.

Винятком із зазначеного правила є представництво у суді у провадженнях, які розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». У таких справах представництво здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, тобто до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Тому з 1 січня 2019 року представництво інтересів осіб в судах усіх інстанцій у справах, у яких не відкриті провадження до 30 вересня 2016 року, (дати набуття чинності Закону України від 02.06.2016 № 1401-III), здійснюється адвокатами.

Водночас, як зазначено у ст. 131²  Конституції України, Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

В адміністративному процесі, зокрема, малозначними справами є адміністративні справи незначної складності, у яких характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин. (ч. 20 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України – далі КАС України).

Уточнення щодо справ незначної складності наведено у частині 6 статті 12 КАС України, зокрема це справи про:

– прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

– оскарження бездіяльності суб’єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

– припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

– оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

– стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

– оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акту, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

– перебування іноземців або осіб без громадянства на території України;

– а також типові справи й інші справи, у яких суд дійде висновку про їхню незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Отже, відповідно до положень ст. 131² Конституції України та частини другої ст. 16 КАС України,  з 1 січня 2019 року представництво в судах всіх інстанцій як вид правничої допомоги здійснюється винятково адвокатами, крім зазначених вище випадків. У тих випадках правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

У свою чергу, порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються КАС України та Законом України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Як свідчить практика, однією з проблем у галузі представництва інтересів сторін у суді є належність та допустимість документів для підтвердження повноважень представника.

Необхідно зазначити, що зміст домовленості, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) обумовлено умовами договору, зокрема і зобов’язання оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору про надання правової допомоги.

Разом з цим для підтвердження своїх повноважень представник сторони, інших учасників справи, згідно зі ст. 59 КАС України, надає суду довіреність або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Ордер – це письмовий документ, що у випадках, встановлених Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Типову форму ордера затверджує Рада адвокатів України.

Згідно з пунктом 14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 № 36, ордер форми, встановленої цим Положенням, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об’єднання (бюро) зобов’язані вказати на звороті ордера. При цьому будь-яких застережень та вказівок щодо обов’язковості відмітки про обмеження правомочності адвоката в ордері та скріпленні особистим підписом адвоката законодавцем не передбачено.

З аналізу судової практики у спорах про правомірність представництва сторони у справі встановлено, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката й надання договору про правничу допомогу. Його копії або витягу разом із ордером чинна редакція КАС України не вимагає.

Новими редакціями процесуальних кодексів значною мірою удосконалено питання компенсації судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу. Адже витрати на правничу допомогу покладені на сторін правовідносин, які захищають порушені права у суді.

Чи передбачений за новою редакцією КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу? Про ці актуальні питання компенсації витрат на правничу допомогу піде мова далі.

Відповідно до старої редакції КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу встановлювався Законом України від 20.12.2011    № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Новою редакцією КАС України змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у новій редакції немає норми щодо обмеження або граничного розміру компенсації витрат на правничу допомогу, а Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Таким чином, на сьогодні закон не обмежує розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. (ст. 134 КАС України)

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат належать:

– розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, що визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

– розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, який встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Зміна підходів до питання компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження можливих витрат максимальною сумою) потребувала запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Так, положеннями частини четвертої ст. 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Крім того, частиною п’ятою цієї ж статті запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так, встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, зокрема впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд на підставі частини дев’ятої ст. 139 КАС України враховує:

1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов’язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, у новій редакції КАС України закладено критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і пов’язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов’язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не якось іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу ( ч. 6, 7 ст. 134 КАС України).

У разі задоволення позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або його посадової чи службової особи (ч. 1 ст. 139 КАС України).

Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб’єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень. При цьому склад та розміри витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, належать до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

За інформацією начальника відділу узагальнення судової практики