Щоб усунути законодавчу прогалину, яка обмежує право батька на відпустку для догляду за дитиною, Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення  рівних  можливостей  матері  та  батька  у  догляді  за дитиною»  № 1401-ІХ від 15.04.2021.

Цей закон запровадив новий вид соціальної відпустки – відпустку при народженні дитини. Така відпустка є одноразовою й оплачуваною, і її можна взяти до 14 календарних днів (без урахування святкових і неробочих днів).

Порядок надання відпустки при народженні дитини встановлює Кабінет Міністрів України.

Відпустку при народженні дитини може взяти одна із зазначених осіб:

• чоловік, дружина якого народила дитину;
• батько дитини, який не перебуває у зареєстрованому шлюбі з матір’ю дитини, за умови що вони спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки;
• баба / дід або інший повнолітній родич дитини, який фактично здійснює догляд за дитиною, мати / батько якої є одинокою матір’ю / одиноким батьком.

Піти у відпустку при народженні дитини можна не пізніше трьох місяців з дня народження дитини. Тривалість такої відпустки визначає працівник у заяві. Водночас працівник, який  отримав відпустку при народженні дитини, зобов’язаний надати роботодавцеві копії документа, необхідного для державної реєстрації народження дитини, або свідоцтва про народження дитини протягом 30 календарних днів з дня початку такої відпустки.

За інформацією відділу по роботі з персоналом 7ААС

Джерело: Судово-юридична газета

З початку пандемії COVID-19 більшість людей перебуває на домашньому карантині, дотримується соціального дистанціювання та працює з дому. Раптова зупинка звичного життя та обмеження живого спілкування вивела важливість соціальних медіа на перший план.

Люди в усьому світі використовують соціальні мережі, щоб бути в курсі останніх подій, отримувати актуальні новини та залишатися на зв’язку. Але саме в моменти потрясінь ми усвідомлюємо, що потреба бути онлайн та знати, що відбувається, робить соціальні мережі актуальними як ніколи.

Однак такі інструменти комунікації – це не лише хороший спосіб бути у вирі подій, а й потужний засіб взаємодії державних органів з громадськістю. Для державних установ використовувати соціальні мережі — це швидше вимога часу, а не власне бажання, особливо у період пандемії.

Тож чому для державних установ надзвичайно важливо використовувати соціальні мережі як інструмент комунікації та які переваги вони мають?

1. Кризова комунікація

Карантинні заходи внесли корективи у роботу органів державної влади, зокрема й на рівні комунікаційної діяльності. Соціальні мережі стали чи не єдиним місцем для людей, де вони можуть якомога швидше отримати необхідну інформацію. На різноманітних платформах державні установи оперативно публікують актуальні новини, а аудиторія вчасно отримує інформацію з першоджерел, висловлює своє ставлення у коментарях та поширює цікаві пости.

Інформування людей про послуги, які надають державні установи, оприлюднення інструкцій про те, як реагувати на кризу та зміни, які відбуваються у законодавстві, – це хороший спосіб забезпечити якісний контент під час карантину.

2. Взаємодія з аудиторією

Соціальні мережі дозволяють користувачам, не виходячи з дому, швидко отримати відповіді на свої запитання. Такий формат комунікації забезпечує зворотний зв’язок з аудиторією. У фоловерів є можливість надіслати повідомлення та висловити власну думку щодо якості роботи, вказати на можливі недоліки або запропонувати ідеї щодо кращого обслуговування. Також читачі можуть залишати коментарі під дописами, показуючи так їхню значущість або ж виражаючи свої погляди.

Таким чином, соціальні мережі створюють платформу для культури прозорості у діяльності установи, спільного доступу та співпраці.

3. Інтерактивне навчання

Використання соціальних мереж дозволяє не лише бути в курсі новин, а й  допомагає покращити свої освітні досягнення. Так, державні установи можуть вести активну просвітницьку діяльність на онлайн-платформах та включатись у навчальний процес студентів і школярів, як це практикувалось раніше у звичному режимі.

Цифрові методи навчання також допомагають уберегтись від дезінформації. Зважаючи на те, як швидко чутки та різноманітні фейки розповсюджуються у соціальних мережах, офіційні акаунти та сторінки державних установ слугують слугують топовим джерелом для користувачів, які прагнуть перевірити факти, що викладені на інших ресурсах.

Отже, використання соціальних мереж дозволяє державним установам  розширити комунікативні канали зі своїми користувачами у віддаленому режимі і водночас вирішити кілька завдань, а саме:

− створити позитивний імідж, показати прозорість та відкритість роботи;

− налагодити пряму та своєчасну комунікацію із громадянами;

− розширити коло читачів інформації про діяльність державних установ.

За інформацією відділу забезпечення

діяльності Голови суду та його заступника

Обставини справи:		Громадянка перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Відповідно до записів трудової книжки вона працювала з 1 серпня 1978 року по 12 лютого 1979 року на посаді викладача по класу фортепіано в Іллінецькій дитячій музичній школі; з 11 березня 1979 року по 4 грудня 1980 року на посаді музичного керівника дитячого садка; з 11 грудня 1980 року по 16 вересня 1999 року на посаді музичного керівника дитячих ясел саду; з 17 вересня 1999 року по 29 серпня 2008 року на посаді концертмейстера Вінницького міського центру художньо хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок»; з 1 вересня 2008 року по теперішній час на посаді викладача по класу фортепіано з виконанням обов’язків концертмейстера Вінницької дитячої школи мистецтв “Вишенька”. 12.08.2016 року позивачка звернулась до Управління ПФУ в місті Вінниці з проханням сплатити грошову допомогу, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день призначення пенсії, передбаченої пунктом 7 розділу 15 «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Однак відповідач листом від 6 грудня 2016 року №2472/06-33-2/02-1 відмовив у виплаті вказаної допомоги, у зв’язку з цим, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Позиція адміністративних судів:		Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що посада концертмейстера, відповідно до постанови КМУ від 14 червня 2000 року № 963 «Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників» належить до категорії педагогічних працівників, а тому відповідач безпідставно не зарахував спірний період роботи позивача до стажу працівника освіти, що дає право на призначення і виплату грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Відповідно до статті 29 Закону України «Про освіту» структура освіти включає, поряд з іншими видами, також позашкільну освіту. Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України «Про позашкільну освіту» педагогічні працівники позашкільних навчальних закладів мають право на пенсію за вислугу років за наявності педагогічного стажу роботи не менше ніж 25 років. Як зазначено пунктом 7-1 розділу 15 «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» особам, які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів “е” – “ж” статті 55 “Про пенсійне забезпечення”, і мають страховий стаж (для чоловіків – 35 років, для жінок – 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію, при призначенні пенсії за віком виплачується грошова допомога, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. З аналізу наведених норм законодавства, суди дійшли висновку, що вищевказаний оскаржуваний період роботи позивача на посаді концертмейстера безпідставно не зарахований відповідачем до стажу працівника освіти, що дає право на призначення і виплату грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Отже, стаж роботи концертмейстером у центрі художньо хореографічної освіти дітей та юнацтва має зараховуватись до пільгового стажу осіб у розумінні п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» при розгляді територіальними органами ПФУ відповідних заяв про призначення пенсії навіть попри те, що зазначена посада прямо не передбачена затвердженим Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою КМУ від 04.11.1993 року № 909.

Повний текст рішень можна знайти за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/ справа № 127/159/17-а

За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС

Джерело:

Закон і бізнес

Як відомо, однією з основ верховенства права є обов’язковість рішення суду, яким закінчується розгляд справи. За конституційними нормами, судове рішення ухвалюється іменем України та є обов’язковим для виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їхніми об’єднаннями на всій території України.

Водночас не всі рішення судів, які набрали законної сили та є обов’язковими до виконання, прийняті одноголосно, оскільки судді різних юрисдикцій та інстанцій досить часто використовують окрему думку для відображення своєї правової позиції у конкретній справі. Це викликає жваві дискусії з боку юридичної спільноти та породжує діаметрально протилежні теорії стосовно ефективності існування інституту окремої думки для правосуддя, його позитивних та негативних наслідків.

Для з’ясування цих питань звернімося до вітчизняного та міжнародного законодавства, наукових доктрин та міжнародного досвіду.

Право судді на окрему думку визначено у статті 45 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, у якій зазначено, що рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку. У статті 95 регламенту Міжнародного Суду ООН зазначено, що кожен із суддів може (якщо побажає) додати до рішення виклад своєї окремої думки як у разі незгоди, так і у разі згоди з думкою більшості.

У статті 34 чинної редакції Кодексу адміністративного судочинства України, наприклад, передбачено, що усі питання, що виникають під час колегіального розгляду адміністративної справи, вирішуються більшістю голосів суддів. А,  приймаючи рішення з кожного питання, жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Голосування під час ухвалення (постановлення) судового рішення є не лише правом, а й обов’язком кожного судді, а тому під час наради ніхто не має права ухилятися від голосування щодо відповіді на поставлені питання. Суддя повинен висловити своє ставлення до кожного питання і дати на нього відповідь. Це пояснюється тим, що судді виконують важливу функцію державної влади – здійснення правосуддя. Так само жоден із суддів не має права утриматися від підписання судового рішення, якщо його ухвалено (постановлено) у нарадчій кімнаті. Судове рішення, з-поміж іншого, є законним, якщо після ухвалення в нарадчій кімнаті воно буде підписане всіма суддями, які брали участь у судовому провадженні, навіть тим суддею, який має окрему думку.

Положеннями, наприклад, частини третьої статті 34 КАС України передбачено, що суддя, який не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні, оскільки це таємниця наради суддів. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення. Окрема думка не може бути оскаржена, оскільки вона не є судовим рішенням.

При цьому у разі подання апеляційної чи касаційної скарги зміст зазначеної окремої думки судді може враховуватись під час перегляду судового рішення, проте лише в межах доводів скарги.

Отже, окрема думка – це викладена в письмовій формі думка судді, який не згоден з рішенням, прийнятим більшістю суддів за матеріалами провадження в цілому або з окремих питань.

Закон не обмежує зміст та форму викладу окремої думки, тому вона викладається довільно. Якщо судове провадження здійснюється судом у складі трьох професійних суддів, тоді окремою думкою може бути думка одного судді, оскільки думка двох суддів завжди означає рішення суду.

У психологічному аспекті окрема думка судді – це процесуальна форма викладу незгоди судді з висновками суду. Іншими словами, це ставлення судді до юридичного змісту питань, що були предметом розгляду, яке відрізняється від правових позицій суду, викладених у його рішенні.

Досить влучно про окрему думки судді висловився  А. Л. Кононов, зазначивши, що окрема думка – це крайній варіант позиції судді, коли внутрішній компроміс неможливий, а переконаність у судовій помилці максимальна. Право на окрему думку – це і захист репутації судді, сильний професійний стимул, психологічна гарантія, яка дозволяє відчувати особисту свободу і незалежність, цінність власного рішення і відповідальність за свій вибір.

Поряд з тим не завжди окрема думка судді виражає незгоду з прийнятим рішенням (висновком) або викладенням обставин. Вона може доповнювати мотивовану частину рішення (висновку) та може спрямовуватись на уточнення або обґрунтування висновків та рішень суду. В окремій думці суддя може підтримати рішення, висновок суду, однак він може бути не згодний з окремими положеннями або використовує право на окрему думку для висловлення доповнень до рішення чи висновку.

Необхідно підкреслити, що окрема думка судді виноситься суддею від власного імені, не має обов’язкового значення, відповідно не породжує юридичних наслідків та не може розглядатися як джерело права, отже має лише доктринальне значення. Саме тому у юридичній літературі триває дискусія щодо доцільності існування окремої думки судді.

Частина правників вважає, що, крім позитивних моментів висловлення власної позиції судді, існують і негативні. Адже чим більше окремих думок суддів, які не збігаються з рішенням суду, тим більш спірним є таке рішення щодо тлумачення правових питань, і тим меншою буде в майбутньому регулювальна сила такого тлумачення. До негативних чинників належать також затрати часу судді, відволікання його від роботи над іншими справами та рішеннями. Тобто суддя виконує роботу, яку від нього не вимагають; при цьому відбувається індивідуалізація судді та затягується процес виготовлення рішення.

Водночас більшість закордонних дослідників вважає, що суспільство змінилося і вже не потребує єдності голосів суддів. Навпаки ж рішення з окремими думками викликає в сучасному суспільстві більше довіри, адже таке рішення демонструє різнобічність вивчення правового питання.

Суддя Верховного Суду Кібенко О.Р. досліджувала питання доцільності застосування окремої думки. У своїй статті суддя звернулась до історичних витоків цього інституту та зазначила, що коріння окремої думки судді у британській практиці судочинства, у якій колегіальний судовий орган взагалі не мав спільного рішення, а кожен суддя писав власне рішення. Саме сукупність рішень суддів колегіального органу вважалася судовим рішенням. Однак ця практика робила судові рішення настільки складними для розуміння, що вже у США Верховний Суд, який спочатку запозичив англійський підхід, достатньо швидко відійшов від такого стилю викладення тексту судового рішення. Лише коли головою Верховного Суду США став Джон Маршал (1801-1835 рр.), майже всі рішення почали ухвалювати одностайно. Водночас кожен суддя мав право додати свою думку до спільного рішення. Сьогодні практика написання окремих думок є дуже поширеною в США. Юристи США висловлюють думки, що якщо рішення Верховного Суду США було ухвалене без окремої думки, то це процесуальний «промах», «постріл вхолосту», тобто така справа є юридично нескладною і взагалі не мала розглядатися в суді такого рівня (не спрацювали фільтри).

Відрізняються і підходи до окремих думок у країнах з континентальною та англо-американською правовою системою. Для першої характерним є те, що рішення суду неперсоніфіковане, навіть стилістично його викладають так, щоб усі рішення мали однаковий вигляд, незалежно від автора. Це рішення суду, а не суддів, які входять до його складу. Таким чином, окрема думка судді у країнах континентального права є небажаним явищем. Коріння заборони суддям мати окремі думки історично спирається на те, що суди сприймались як органи, які оголошували волю короля, а король не міг мати декілька протилежних думок.

Очевидним є те, що окрема думка судді є одним із засобів реалізації принципів незалежності суддів, їхнього вільного волевиявлення та рівноправ’я, повного та всебічного розгляду справи. Реалізація права на окрему думку є правовою формою статусу судді, яка сприяє зростанню рівня його відповідальності. Наявність окремої думки судді сприяє пошуку істини, дає можливість зміцнити мотивувальну частину рішення, висновок суду, створює базу для глибокого вивчення проблеми та формування наукової доктрини.

У світлі зазначеного, конструктивною є пропозиція, щоб окремі думки з’являлись та були доведені суддями під час усного обговорення, задовго до моменту фіналізації тексту самого рішення. І лише тоді, коли позиція судді не набрала більшості голосів та не стала основою для тексту рішення, суддя  викладає аргументи письмово та публікує окрему думку. При цьому окрема думка має бути опублікованою одночасно з рішенням, а у тексті рішення має бути зазначено про наявність окремої думки.

Начальник відділу узагальнення судової практики

Сьомого апеляційного адміністративного суду

Судова реформа – одна з найбільш комплексних реформ в Україні. Зміни відбуваються поступово, однак останні два роки характеризуються потужною динамікою перетворень: чимало досягнуто та впроваджено. Так, усі трансформації останніх років відбуваються в рамках затвердженої указом Президента України Стратегії реформування судоустрою, судочинства і суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки.

У межах судової реформи передбачено фундаментальні зміни правил здійснення правосуддя і роботи головних інститутів судової влади, оновлення суддівського корпусу, переглянуто процедури призначення, звільнення та переведення суддів, підвищено вимоги до членів органів, відповідальних за формування суддівського корпусу. Крім того, здійснений перехід до триланкової системи судів та утворений новий Верховний Cуд, запроваджено адвокатську монополію на представництво інтересів у судах та інститут приватних виконавців, прийняті нові процесуальні кодекси. Також, триває процес реформування судів першої та апеляційної інстанцій і добір кандидатів до нових вищих спеціалізованих судів: Вищого антикорупційного суду та Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Якщо говорити про основну ціль судової реформи – це, насамперед, відновлення суспільної довіри до суддів та забезпечення верховенства права при здійсненні правосуддя. Тому з метою оцінити, чи рухається судова реформа у потрібному напрямку Програма реформування сектора юстиції “Нове правосуддя” за підтримки USAID у 2017 та 2018 роках провела два Всеукраїнські опитування громадян, суддів та правників щодо судової реформи та сприйняття корупції.

У дослідженнях зазначено, що рівень довіри до судової влади повільно, однак все-таки зростає. У 2015 році зафіксовано критично низький рівень – 5%, проте вже наступного року він збільшився до 12%. І станом на жовтень 2018 року цей показник складає 16%. Таким чином, довіра населення до судів завдяки проведенню реформи зросла у чотири рази.

Потрібно відмітити, що одним з ключових моментів судової реформи стала інституційна перебудова судової системи задля її організаційної та фінансової оптимізації. Так, під кінець минулого року, 29 грудня, Президент скористався передбаченим підпунктом 6 пункту 161 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України правом реорганізувати систему судів. Відповідно його указом №452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» було утворено 26 апеляційних судів. Окрім того, двома іншими указами (№454/2017 та № 455/2017) утворено апеляційні господарські суди в апеляційних округах та апеляційні адміністративні суди в апеляційних округах. Практично через півроку 28 вересня 2018 року прийнято укази «Про переведення суддів» №297/2018, №296/2018, №295/2018, згідно з якими суддів із апеляційних судів, що ліквідуються, переведено на роботу до нових апеляційних судів.

А вже 3 жовтня 2018 року в «Голосі України» було опубліковано повідомлення про початок роботи нових апеляційних судів, зокрема і Сьомого апеляційного адміністративного суду. Відповідного цього ж дня Вінницький та Житомирський апеляційні адміністративні суди  припинили здійснювати правосуддя. На посаду суддів новоствореного суду було переведено суддів Вінницького та Житомирського апеляційних адміністративних судів. Таким чином, суддівський корпус Сьомого апеляційного адміністративного суду наразі складає 26 суддів.

З початку діяльності 7ААС робота здійснюється в звичному та налагодженому режимі. Так, за місяць роботи неодноразово організовувались екскурсії будівлею суду, проводилися ігрові судові засідання для школярів, відвідувалися працівниками апарату та суддями заходи з підвищення професійної кваліфікації. Крім того, гостем суду був колишній Надзвичайний та Повноважний посол Естонії в Україні Тійт Матсулевич, який висловив слова захоплення організацією роботи суду.

Тож у нас ще багато чого попереду, і є чимало  шляхів вдосконалення діяльності нового Сьомого апеляційного адміністративного суду, які ми будемо активно використовувати.

Підготовлено відділом забезпечення діяльності

голови суду та його заступника