19 квітня 2023 Другий сенат КСУ прийняв рішення щодо скарги Сиротенка Сергія Євгеновича стосовно конституційності приписів пункту 2 частини дев’ятої статті 171 та пункту 4 частини п’ятої статті 246 КАС України ( №4-р(II)2023).

Проаналізуймо про що був спір і чи обґрунтовані підстави його виникнення.

Скаржник просив перевірити на відповідність Конституції України окремі приписи Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими при прийнятті позовної заяви до розгляду та відкритті провадження у справі суд постановляє ухвалу, де зазначає визначену нормами інформацію про особу.  Автор скарги до КСУ не погодився з тим, що в резолютивній частині рішень суду зазначено його реєстраційний номер облікової картки платника податків та адреса місця проживання.

Мотивуючи свою заяву, громадянин стверджує, що обсяг обов’язкової для повідомлення інформації має бути, в усякому разі, домірним (пропорційним), викликатися та збігатися з легітимними цілями, не свідчити про наявність зловживань публічної влади, а у відносинах заявника та публічної влади щодо його персональних даних як фізичної особи первинною є саме воля заявника надавати чи не надавати згоду на збирання, обробку, зберігання, використання та поширення персональних даних у тому числі в межах судового провадження. Заявник вважає, що оспорювані приписи Кодексу суперечать статтям 3, 8, 22, 23, 32 Конституції України.

Із зазначеного переліку конституційних норм особливої уваги заслуговує посилання на приписи ст.32 Конституції: «ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією».

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

У вітчизняному законодавстві поняття приватності та відкритості інформації унормовується у законах «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», «Про доступ до судових рішень».

Також варто звернути увагу на норми статті 8 Загальної декларації прав людини, якими  передбачено право на повагу до приватного та сімейного життя. Зокрема, у частині другій встановлено, що органи державної влади можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З наведеного вбачається, що право на захист приватного та сімейного життя у Декларації трансформувалось у повагу до них.

Отже, хоча стаття 8 Конвенції і не містить жодних чітких процесуальних вимог, процес ухвалення рішення, наслідком якого є засоби, що спричиняють втручання у приватність має бути справедливим і таким, що належно поважає інтереси, гарантовані особам.

Право на повагу до інформації про особу було і залишається чутливою темою та потребує особливої уваги та гарантій з боку держави, оскільки, як правильно визначено заявником,  будь-яка інформація про особу є закритою, а її розголошення повинно здійснюватися за принципом обізнаності особи.

Окреслюючи коло питань, які становлять зміст обґрунтованого втручання Держави у право на повагу до приватного життя, згідно зі ст.8 Конвенції можемо прослідкувати у рішенні ЄСПЛ від 11.10.2007 у справі «М.С. проти України» (Заява N 2091/13) https://hudoc.echr.coe.int/eng/#{%22itemid%22:[%22001-175140%22]}  У п. 59 якого Суд підтверджує, що «об’єктом Статті 8 є неодмінно захист особи від свавільного втручання органів державної влади. Втім, це положення не просто змушує Державу утримуватися від такого впливу: на додачу до цього, головним чином, негативного обов’язку існують позитивні зобов’язання, властиві ефективній повазі до приватного або сімейного життя.

Поряд із цим, для належної організації суспільного життя завжди використовуються певні дані про людину, які можуть ідентифікувати особу. Для того щоб з’ясувати, чи належно захищена при цьому приватність, необхідно взяти до уваги баланс, який варто встановити між інтересами суспільства в цілому та інтересами особи, визначити кордон між відкритою та закритою інформацією про особу.

Яскравим прикладом судового розсуду у зазначеній темі є рішення ЄСПЛ від 01.07.2014 «Справа «S.A.S. проти Франції» (Заява № 43835/11) https://hudoc.echr.coe.int/ukr#{%22itemid%22:[%22001-150987%22]} , у якому Суд не визнав в діях державних інституцій порушення ст.8 та ст. 9 Конвенції.

«Суд зобов’язаний при перевірці дотримання Конвенції проявляти певну стриманість, оскільки такий аналіз вимагатиме від нього оцінки балансу інтересів, який забезпечується через демократичний процес у суспільстві. До того ж, Суд вже мав нагоду зауважити, що у питаннях загальної політики, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок, особливе значення має надаватися ролі національного органу, який приймає відповідні рішення.

Повертаючись до висвітлених у конституційній скарзі питань. Зазначимо, що головне питання, яке повинен був з’ясувати Суд чи було таке втручання у приватність виправданим.

З огляду на законодавство, можемо резюмувати, що вичерпними підставами для втручання є:

• згода особи на збирання, зберігання та поширення такої інформації стосовно неї та
• у разі відсутності такої згоди, випадки визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційний Суд України пов’язує оцінювання правомірності втручання держави у право на захист персональної інформації з забезпеченням та здійсненням права на судовий захист, а також дотриманням основних засад судочинства, з конституційною вимогою обов’язковості судового рішення, що гарантовано приписами ст. 55 Конституції України. Позитивний обов’язок щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судових рішень. А оскаржувані приписи Кодексу щодо визначення місця проживання чи перебування сторін та реєстраційний номер облікової картки платника податків є мінімальною інформацією, що сприятиме швидкій та однозначній ідентифікації сторін та забезпечуватиме виконання судових рішень на всіх стадіях судового процесу.

Крім того відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про доступ до судових рішень» встановлено, що під час розкриття інформації щодо справи, такі відомості, як: місце проживання/перебування фізичної особи, реєстраційний номер облікової карти платника податків не повинні бути розголошені, відкриті у текстах судових рішень для загального доступу, їх замінюють літерними або цифровими позначками.

Таким чином, КСУ вирішив, що встановлювані оспорюваними приписами Кодексу вимоги зазначати в судових рішеннях місце проживання чи перебування сторін та реєстраційний номер облікової карти платника податків сторін є домірними та сприяють досягненню справедливого судового захисту із захистом конституційного права на недоторканність особистого і сімейного життя.

 За інфомацією начальника відділу узагальнення судової практики

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справах за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України приписів, використаних у законах та інших нормативно-правових актах. Рішення КСУ стосувалось таких приписів.

1.Щодо конституційності пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX.

У зазначеному приписі Закону №113 йдеться, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені в належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Використання в оскаржуваному приписі слів «можливе майбутнє звільнення» призвело до суперечливості його розуміння, адже субʼєкт права на конституційну скаргу міг уважати, що цей припис є або повідомленням про наступне неминуче звільнення зі служби,  або, що звільнення в подальшому могло бути не застосоване та розраховувати за певних умов на подальше перебування на посаді прокурора. КСУ дійшов до висновку, що зміст оскаржуваного припису не зрозумілий чітко та не є таким, що дає змогу передбачити юридичні наслідки його застосування й спланувати свої подальші дії.

Отже, за рішенням суду оскаржений припис Закону № 113 не можна вважати «правом» у державі, керованій верховенством права. Конституційний Суд визнав його таким, що не відповідає Конституції України.

2. Щодо відповідності Конституції України приписів частини 1 статті 294, частини 6 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заявник зазначив, що вищенаведеними приписами рішення, ухвалене на користь держави, апеляційному оскарженню не підлягає, а ухвалене не на її користь – може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Крім того, у конституційній скарзі порушуються питання, що стосуються права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій, що забезпечують ефективну реалізацію цього права.

Проаналізувавши оскаржувані приписи КАС України та обґрунтовані твердження скаржника,  Конституційний Суд України  наголосив на тому, що судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення, особливо тоді, коли таке судове рішення ухвалено на користь особи в юридичному спорі супроти органів публічної влади, їх посадових і службових осіб.

Отже, КСУ визнав неконституційними приписи частини 1 статті 294, частини 6 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України в тому, що вони унеможливлюють право особи на апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України.

18 грудня 2018 року КСУ прийнято рішення № 12-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76–VIII.

Рішенням визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

– абзац другий підпункту 1, абзац другий підпункту 2, абзаци другий, третій, четвертий підпункту 3 пункту 9 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76–VIII, якими виключено положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»  № 3551 щодо пільг на проїзд для учасників війни, осіб, на яких поширюється чинність цього Закону, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною;

– частину шосту статті 14, частину другу статті 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551–XII зі змінами, якими встановлено умову для отримання окремих медичних, житлово-комунальних та інших пільг.

Абзац другий підпункту 1, абзац другий підпункту 2, абзаци другий, третій, четвертий підпункту 3 пункту 9 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76–VIII, частина шоста статті 14, частина друга статті 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551–XII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У зв’язку з тим, що абзац другий підпункту 1, абзац другий підпункту 2, абзаци другий, третій, четвертий підпункту 3 пункту 9 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року
№ 76–VIII, згідно з якими виключено окремі положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня
1993 року № 3551–XII зі змінами, втрачають чинність через три місяці з
дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, застосуванню підлягатимуть пункти 7, 16 частини першої статті 14, пункти 7, 18
частини першої статті 15, пункти 6, 15, 16 частини першої статті 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»
від 22 жовтня 1993 року № 3551–XII у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76–VIII.

Вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходячи зі змісту статей 17, 65 Основного Закону України, Конституційний Суд України вважає, що громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції. Тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до частини п’ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні вказує, що встановлення пільг ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»
№3551, є одним із засобів реалізації державою конституційного обов’язку щодо забезпечення соціального захисту осіб, які захищали Батьківщину, її суверенітет і територіальну цілісність, та членів їхніх сімей. Держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов’язання щодо соціального захисту осіб, які вже виконали свій обов’язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності. Невиконання державою соціальних зобов’язань щодо ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону №3551, підриває довіру до держави.

Конституційний Суд України вважає, що соціальний захист ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551, спрямований на забезпечення їм достатнього життєвого рівня. Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність цей Закон, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов’язань держави щодо соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів їхніх сімей. У разі зміни правового регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути збережені із забезпеченням можливості їх реалізації. Обмеження або скасування таких пільг, інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш сприятливих умов соціального захисту.

Також Конституційний Суд України дійшов висновку, що рівноцінної заміни або компенсації скасованих пільг для учасників війни, осіб, на яких поширюється чинність цього Закону, осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, законодавець не передбачив.

З рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 можна ознайомитись тут http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/12_r_2018.pdf.

За інформацією відділу узагальнення судової практики