Tag: “Закон і Бізнес”

Закон і бізнес: Коли відсутність коштів не стане на заваді захисту прав

October 4, 2019

Право доступу до суду згідно з європейськими гарантіями має забезпечуватися кожному громадянинові. Але реалізувати його вдається не завжди, якщо бракує коштів. Однак деякі особи можуть бути звільнені від сплати судового збору.

Для забезпечення правильного й однакового застосування законодавства про судові витрати в адміністративних справах (справляння, об’єкти та розміри ставок, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору) необхідно керуватися законом «Про судовий збір» від 8.07.2011 №3674-VI, а також іншими нормативно-правовими актами.

Нормами ст.5 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що кожна особа має право звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їхній захист.

Однак у житті трапляються випадки, коли особа, чиї права порушено, не може звернутися до суду з позовом, оскільки не має можливості сплатити судовий збір за подання позовної заяви або іншого процесуального документа, якщо законом №3674-VI визначено обов’язковість сплати такого збору.

З метою реалізації права особи на захист

інтересів, визначеного КАС, законодавець надав суду право на зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати, відстрочення та розстрочення.

При цьому нормами згаданої статті підставами для прийняття судом такого рішення визначено незадовільний майновий стан сторони.

Для звільнення від сплати судового збору сторона подає відповідне клопотання. Також можуть бути додані різні довідки про відсутність доходів (наприклад, довідки з Державної фіскальної служби, Пенсійного фонду, управління праці та соціального захисту населення тощо про відсутність у сторони доходів за попередній календарний рік, що підтверджують скрутний майновий стан та звільняють заявника від сплати судового збору).

Право на доступ до суду, закріплене у §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає державного регулювання, про що Європейський суд з прав людини зазначав у своїх рішеннях. Держави-учасниці мають у цьому питанні певну свободу розсуду. Однак суд повинен прийняти рішення щодо дотримання вимог конвенції; а також переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець.

Крім того, подібне обмеження не буде відповідати §1 ст.6 конвенції, якщо воно не має легітимної мети та не досягнуто розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. серед іншого рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі»).

Згідно із ч.1 ст.133 КАС суд, ураховуючи

майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір судових витрат чи звільнити від них повністю або частково; відстрочити сплату судового збору на визначений строк, але не довше ніж до ухвалення рішення у справі.

За нормами п.1 ч.1 ст.8 закону №3674-VI, суд може своєю ухвалою за клопотанням сторони відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення рішення у справі, якщо його розмір перевищує 5% розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у ч.1 статті.

Питання зменшення, звільнення, відстрочення або розстрочення сплати судового збору також розглядалося в ухвалах Касаційного цивільного суду (від 2.08.2019 у справі №761/12145/17 та від 25.04.2019 у справі №761/37888/15-ц).

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і бізнес: У 7ААС провели судову вікторину

September 18, 2019

П’ятикласники загальноосвітньої школи №4 м. Вінниці завітали до Сьомого апеляційного адміністративного суду, щоб зіграти у судову вікторину. У такий спосіб юні громадяни змогли ознайомитися з роботою суду та ліпше дізнатися про свої права та обов’язки.

 

Як повідомили «ЗіБ» у прес-службі 7ААС, спочатку юним гостям провели екскурсію приміщенням установи: показали, як реєструють справи, провели до залів засідань і розповіли, які справи розглядає суд, чому справи в апеляційному порядку переглядає колегія з трьох суддів та у яких випадках потрібно звертатися до суду. Також ознайомили учнів з ключовими особами судового засідання.

А потім вирішили перевірити, що школярі запам’ятали під час екскурсії, та запропонували їм зіграти у судову вікторину. П’ятикласники проявили активність та кмітливість, весело й із користю провели час.

Навчатися можна не лише у стінах школи. Навчатися поза її межами навіть удвічі цікавіше. У 7ААС переконані: що раніше починати правову освіту школярів, то вищим буде рівень правосвідомості й правової культури у вже дорослих громадян нашої країни.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і бізнес: Мистецтво посередництва

September 11, 2019

Кожна людина хоч раз зверталася до суду для вирішення спору чи конфліктної ситуації. Відомо, що судовий процес потребує певних витрат життєвих ресурсів, насамперед часу та коштів. Тому в розвинених країнах медіація є одним із найпопулярніших альтернативних способів урегулювання спорів та конфліктів.

Європейські зобов’язання

Процедура передбачає залучення посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити комунікацію, проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб сторони самостійно змогли обрати той варіант рішення, який задовольнить їхні інтереси і потреби.

Світова статистика свідчить, що лише близько 5% досягнутих під час цієї процедури домовленостей не виконуються. Досвідчені медіатори пояснюють це тим, що у таких випадках допущено помилку медіатором, який не відстежив чогось у процесі. Втім, рішення судів можуть роками виконуватися у примусовому порядку через виконавчі служби, що спричиняє додаткові труднощі та витрати.

Ефективність медіаційної процедури визнало європейське співтовариство, яке рекомендує її як основний метод альтернативного вирішення спорів на досудовому етапі та під час судового розгляду. У ст.1 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами визначено, що Україна і ЄС мають зміцнювати співпрацю у галузі правосуддя, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод. Це свідчить про те, що країни ЄС дали згоду на забезпечення верховенства права та кращого доступу до правосуддя, яке повинне включати доступ як до судових, так і позасудових методів урегулювання спорів.

Європейська рада на своєму засіданні в Тампере 15 жовтня 1999 року закликала держави-члени до запровадження альтернативних позасудових процедур, серед яких медіація є основним методом. Разом з тим Україна приєдналася до Конвенції ООН про міжнародні угоди про врегулювання спорів за результатами медіації.

Вибір перемовника

У ст.124 Конституції встановлено, що законом може бути визначений обов᾽язковий досудовий порядок урегулювання спору. Проте у вітчизняному законодавстві це питання залишається невирішеним.

5 липня цього року у Верховній Раді зареєстровано проект закону «Про діяльність у сфері медіації» (№10425). Цей документ визначає правові засади та порядок проведення медіації як досудової та позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору), її принципи, статус та дисциплінарну відповідальність медіаторів, їхнє самоврядування, підготовку кадрів для медіації.

Під час процедури застосовуються техніки переговорів, спрямовані на прийняття узгоджених рішень, задоволення реальних інтересів та потреб її сторін.

Статтею 6 проекту передбачено, що сторони медіації самостійно обирають медіатора або медіаторів, визначають коло обговорюваних питань, варіанти врегулювання конфлікту (спору) між ними, зміст мирової угоди за результатами медіації, строки та способи її виконання, інші питання щодо конфлікту (спору) та процедури медіації з урахуванням рекомендацій медіатора та інших учасників перемовин.

Остаточне рішення приймають лише сторони медіації. Разом з тим у ст.10 проекту все ж обмежено коло осіб, які можуть надавати медіаційні послуги, та визначено перелік вимог до кандидата, що звужує права сторін на вільний вибір перемовника.

Що стосується неупередженості та незалежності медіаторів, то у ст.7 проекту зазначено, що втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, будь-яких інших фізичних і юридичних осіб у діяльність медіатора під час підготовки та проведення процедури забороняється. Медіатором не може бути захисник, представник, законний представник сторони медіації. Особа не може бути захисником та/або представником сторони медіації у справі (провадженні), в якій вона надавала або надає послуги медіатора. Лише у випадку відмови від подальшого представництва або захисту будь-якої сторони у цій справі незалежно від результатів медіації, крім участі у провадженні щодо укладення мирової угоди у суді, передбачається можливість залучення адвоката як медіатора.

Обов’язковість процедури

Дискусія у правників та науковців виникає стосовно певних питань, що потребують більш ретельного вивчення та доопрацювання. Передусім це «обов’язковість» медіації. Адже ст.5 проекту встановлює, що «участь у медіації як способі досудового врегулювання спору є обов’язковою у передбачених законом випадках». Як обов’язкову досудову медіацію визначено в усіх категоріях справ, окрім кримінальних.

Про це йдеться й у звіті міжнародного медіатора, урядового радника Білла Марша, підготовленого за підтримки міжнародних партнерів та Національної асоціації медіаторів України. Б.Марш вважає, що обов’язковість медіації як такої неможлива. Водночас на рівні закону було б непогано:

• уповноважити суди пропонувати або запрошувати сторони до медіації;

• забезпечити належну підготовку суддів з питань медіації;

• зобов’язати суди розмістити у приміщеннях інформацію про медіацію, а працівників суду — знати, де знайти медіатора (наприклад, у переліку акредитованих організацій, що надають відповідні послуги).

Доступ до професії та самоврядування

Наступне питання, яке, навпаки, потребує менш імперативного формулювання, — це віковий ценз і вимоги щодо вищої освіти медіаторів. У ст.10 вказано, що «медіатором може бути фізична особа, яка досягла 30 років, має вищу освіту та пройшла спеціальну підготовку у Всеукраїнській школі медіаторів або в інших акредитованих Радою медіаторів України закладах в Україні чи за її межами».

Законодавець хотів підкреслити необхідність професійного підходу до процедури, проте, коли професія перебуває на етапі становлення, надмірна зарегульованість може завадити її розвитку. Тому закон має бути базою, що визначає загальні положення, які деталізуватиме саме об’єднання медіаторів.

Важливий момент, закладений у законопроекті, стосується структурного врегулювання професійної діяльності. На думку законотворця, медіаторам було б доцільно спробувати саморегульовану модель, що діє в адвокатурі. Це єдина всеукраїнська асоціація медіаторів, рада медіаторів, яка визначає загальні принципи діяльності та засади доступу до професії, створює кваліфікаційні та дисциплінарні органи.

Втім, чи можлива подібна централізація? Різні категорії справ та різні обставини потребують різних вимог для медіатора, що сприятиме не лише ретельному розгляду справи та пошуку найкращих варіантів вирішення спору чи конфлікту, а й створенню комфортних умов та високому рівню довіри до інституту медіації. Наприклад, якщо йдеться про фіскальні спори, було б добре, якби медіатор розумівся на низці економічних питань. Доцільно було б створювати ради з різних напрямів медіації, враховуючи специфіку розгляду окремих категорій справ.

Разом з тим медіатори-практики погоджуються: якщо в законі буде закріплено норму про співпрацю медіаторів із судами, цілком логічно надати саме судам можливість установлювати певні вимоги до перемовників. Так само цілком прийнятним є встановлення стандартів навчання. А от необхідність щорічної переатестації розцінюється як корупційний ризик.

***

Попри свої переваги, медіація не є засобом вирішення всіх проблем та не завжди може сприяти досудовому врегулюванню конфліктів.

Наприклад, перемовини неможливі у спорах, вирішення яких потребує створення прецеденту, чи у випадках, коли одна зі сторін прагне публічної реабілітації або ж вимагає незалежної (правової) оцінки спору.

Втім, запровадження в Україні інституту медіації сприятиме поліпшенню доступу громадян до правосуддя, а отже, допоможе скоротити строки розгляду справ та відсоток оскаржуваних рішень, зменшити судові витрати та навантаження на суди.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і Бізнес

Закон і бізнес: У 7ААС розкриватимуть потенціал майбутніх юристів

September 10, 2019

Сьомий апеляційний адміністративний суд стає простором для формування грамотних та прогресивних юристів. У суді вперше в Україні відкрито локальну кафедру адміністративного права.

Ця новація з’явилась завдяки  внесенню змін до меморандуму між Сьомим апеляційним адміністративним судом та  Донецьким національним університетом ім. В. Стуса, передає «Закон і Бізнес».

Як повідомили у 7 ААС, «Legal space» – це відкритий простір для втілення найкреативніших ідей юного покоління правників. Двері 7ААС відкриті не лише для екскурсій та модельних судових засідань, а й для нових проектів, які максимально допоможуть реалізувати потенціал майбутніх юристів. Наша спільна мета – це професійний та всебічно розвинені юристи, які будуть взмозі розбудовувати нашу державу та упорядковувати демократичне суспільство.

Меморандум між 7ААС та ДонНУ ім. В. Стуса було підписано ще у травні 2019 року, сьогодні ж скріплено підписами документ зі змінами. До договору внесено розділ про юридичний простір «Legal space», який передбачає створення потужної платформи для адміністративного права: проведення занять на базі 7ААС, проходження практики, надання бази для наукових робіт, організація модельних судових засідань та інші види співпраці.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і Бізнес

Закон і бізнес: У 7ААС нагадали порядок та умови надання відпусток

July 19, 2019

На вулиці середина літа і у розпалі сезон відпусток. Тому Сьомий апеляційний адміністративний суд вирішив роз’яснити порядок надання відпусток.

Законодаством України гарантується право кожному працівникові на відпустку, передає «ЗіБ» з посиланням на 7ААС.

Право на оплачувану щорічну відпустку передбачено статтею 45 Конституції України. Умови, тривалість і порядок надання відпусток визначено КЗпПЗаконом України «Про відпустки», Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу» й іншими законодавчими актами.

Право на відпустку мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від виду діяльності та галузевої приналежності, а також громадяни, які працюють за трудовим договором у фізособи (ч. 1 ст. 2 Закону «Про відпустки»).

Тобто сумісники та працівники, що працюють у режимі неповного чи скороченого робочого часу, мають однакові з іншими працівниками права на отримання щорічної відпустки.

До того ж законодавчо встановлено можливість надання працівникам щорічних додаткових відпусток.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткової відпусток не може перевищувати 59 к.дн. протягом одного календарного року.

Щорічна основна та додаткова відпустки за бажанням працівника можуть бути надані одночасно чи окремо.

Відповідно до статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Для державних службовців тривалість щорічної основної оплачуваної  відпустки передбачено 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати (ст.57 ЗУ «Про державну службу»).

Також за кожний рік державної служби після досягнення п’ятирічного стажу державної служби надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Тривалість відпусток незалежно від  графіків роботи для працівників розраховується в календарних днях.

Під час визначення тривалості відпустки не враховуються:

  • дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої в установленому порядку, а також відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 78 КЗпП);
  • святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП), що припадають на відпускний період (ст. 781КЗпП).

Відпустка автоматично подовжується на кількість таких святкових або неробочих днів. Вихідні (субота й неділя) не вважаються ані святковими, ані неробочими днями.

Щорічні відпустки зазвичай надаються працівникові з таким розрахунком, аби вони були використані до закінчення робочого року.

У перший рік працівник має право на відпустку повної тривалості лише по закінченню 6 місяців безперервної роботи.

У разі якщо відпустка надається раніше – до настання 6 – місячного строку – її тривалість розраховується пропорційно відпрацьованому часу.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи надаються в будь-який час робочого року згідно із затвердженими графіками. Щоправда, деяким категоріям працівників щорічні відпустки надають у зручний для них час.

Власник (уповноважений ним орган) зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за 2 тижні до встановленого графіком строку. Форму такого повідомлення законодавчо не встановлено, тому його оформлення має довільний характер.

Вважається також, що працівника письмово повідомлено про відпустку, якщо він поставив підпис у наказі про відпустку.

Щорічні (основна та додаткові) відпустки надаються працівникам зі збереженням на такий період місця роботи (посади) і зарплати (ст. 74 КЗпП).

Механізм обчислення заробітної плати працівникам за час відпусток і компенсації за невикористані відпустки встановлено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100 (далі — Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв’язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться, зважаючи на виплати за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки чи виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, у якому надається відпустка чи виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Розрахунок відпускних здійснюється шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців (або за менший фактично відпрацьований період) на відповідну кількість календарних днів року (чи меншого відпрацьованого періоду) за винятком святкових і неробочих днів, установлених законодавством. Одержаний результат перемножується на кількість календарних днів відпустки.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і Бізнес

Закон і Бізнес: Законотворчість. Необхідність тісних зв’язків між законодавчою і правозастосовною діяльністю

June 13, 2019

Сьогодні поговоримо про законотворчість та необхідність тісних зв’язків між законодавчою і правозастосовною діяльністю на прикладі вирішення однієї адміністративної справи.

Цю тему обрано невипадково, адже законодавство відіграє особливо значущу роль у житті окремої людини та суспільства загалом. Саме така роль законодавства і викликає потребу в знанні, перш за все того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, і чи достатньо тих механізмів формування законодавства, які існують наразі.

На сьогодні у юридичній літературі відсутнє єдине поняття «законотворчість». Нерідко це поняття вживається у контексті законодавчої діяльності та трактується як діяльність законодавчого органу, які закріплюються у формі законів та інших нормативно-правових актах.

На мій погляд, поняття законотворчої діяльності у широкому розумінні охоплює процес правотворчого замислу та включає практичну реалізацію юридичної норми. А для виявлення законодавчої ініціативи проводиться величезна робота, яка стосується та впливає на процес прийняття законів. Насамперед виникає та осмислюється законотворчий замисел, аналізуються суспільні відносини, межі й способи їх регулювання, відбувається підготовка проекту закону, отримуються попередні та поточні консультації щодо його положень, залучаються наукові та спеціалізовані установи до написання проекту закону та внесення змін до вже існуючих законодавчих положень.

Виходить, що законотворчість поглинає як законодавчу діяльність та законодавчий процес, так і аналітичну та наукову діяльність за результатами правозастосовної практики. Отже, для творення якісних правових норм до цієї роботи, на моє переконання, повинно залучатися широке коло юристів, науковців та аналітиків. Більше того, цю клопітку роботу необхідно чітко законодавчо відобразити, передбачивши різні механізми врегулювання питань суспільних потреб й колізій у законодавстві.

Необхідно зазначити, що сам по собі законотворчий замисел не пов’язаний з юридичними діями, проте вже наступний етап – законодавча ініціатива –входить до законодавчої діяльності та визначається статтею 93 Конституції України. Зокрема, право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (далі – ВРУ) за конституційними положеннями належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Водночас ст. 89 Регламенту ВРУ (далі – Регламент) містить розширений перелік суб’єктів, які мають  право законодавчої ініціативи, та крім вищезазначених включає Національний банк України.

За положеннями Регламенту право законодавчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до Верховної Ради:

1) проектів законів, постанов;

2) проектів інших актів Верховної Ради;

3) пропозицій до законопроектів;

4) поправок до законопроектів.

Крім того до законопроекту додається пояснювальна записка, яка має містити:

1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства;

2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття;

3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

До законопроекту про внесення змін до законів додається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відповідних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін.

Якщо ж законопроект, проект іншого акту вноситься за погодженням з відповідними органами виконавчої чи судової влади, до нього додається таке погодження.

За дорученням Голови Верховної Ради України, його заступників або за рішенням головного комітету законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження, при цьому предмет і мета експертизи, пошуку, дослідження повинні бути чітко визначені (ст. 103 Регламенту ВРУ).

При цьому при підготовці до першого читання зареєстрований та включений до порядку денного сесії законопроект в обов’язковому порядку направляється для проведення наукової експертизи, а при підготовці до всіх наступних читань – для проведення юридичної експертизи та редакційного опрацювання у відповідні структурні підрозділи Апарату Верховної Ради. Остаточна юридична експертиза і редакційне опрацювання здійснюються після прийняття акту Верховної Ради в цілому.

Ті законопроекти, які мають системний характер для окремих галузей законодавства і необхідність наукового опрацювання яких при підготовці до першого читання встановив профільний комітет, направляються для одержання експертних висновків до

Національної академії наук України. Окремі законопроекти також можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій або окремих фахівців.

Необхідно зазначити, що експертні висновки повинні бути подані до Верховної Ради не пізніше 14 днів з дня надходження такого звернення від посадових осіб та органів Верховної Ради. Якщо в установлені строки висновки не одержано, вважається, що зауваження відсутні.

Висновки ж, підготовлені за результатами експертизи, направляються головному комітету для врахування при розгляді законопроекту та прийняття рішення стосовно подальшої роботи над ним.

Щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України, то до таких додаються висновки ВС (ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 1 Регламентом Пленуму Верховного Суду).

Отже, вітчизняна законодавча процедура охоплює надання експертних висновків та їх урахування при прийнятті законів. Водночас як показує аналіз правозастосовної практики, законодавство не завжди є якісним та пропорційним цілям, які мали б бути досягнуті.

Прикладом є рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 806/3265/17 за позовом громадянина до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі – УДМС) про визнання протиправною бездіяльності щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки з зобов’язанням оформити та видати такий паспорт відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою ВРУ від 265.06.1992 № 2503-XII.

Нагадаємо обставини цієї справи. У 2017 році громадяни України зареєстрували шлюб та взяли спільне прізвище. Згодом позивачка звернулася до УДМС із заявою про видачу їй паспорта громадянина України у вигляді книжечки з можливістю вклеювання фотографії, без жодного електронного носія інформації, для зчитування якої необхідні додаткові пристрої, без зняття біометричної інформації та без внесення відомостей про неї до Єдиного державного демографічного реєстру. Така її заява мотивована тим, що через свої релігійні переконання позивачка відмовляється від присвоєння їй цифрового ідентифікатора особистості у виді унікального номера запису в реєстрі, від зняття біометричної інформації щодо себе та її подальшого зберігання, використання, обробки в Єдиному державному демографічному реєстрі. При цьому, позивачка послалась на положення ст. 35 Конституції України, яка гарантує право на свободу світогляду і віросповідання.

Проте, Управління Державної Міграційної Служби (далі – УДМС) відмовило у задоволенні заяви. У відповіді УДМС зазначило, що положеннями Закону № 5492-VI (у редакції, викладеній згідно із Законом України від 14.07.2016 № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України») встановлено форму паспорта громадянина України, яка виготовляється лише у формі пластикової картки типу ID-1 та містить безконтактний електронний носій, що затверджено Постановою № 302. Остаточне приймання документів для оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року припинено з 01 листопада 2016 року, тому законні підстави для виготовлення паспорта громадянина України в іншій формі чи іншим способом, ніж це встановлено Законом № 5492-VI та Постановою № 302, у УДМС відсутні.

Вказані обставини стали підставою для звернення особи до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Цю справу розглянув Касаційний адміністративний суд Верховного Суду як зразкову та відмовив у задоволенні позовних вимог громадянки.

Проте Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) постанову касаційного суду скасувала, зазначивши, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, що в цьому випадку було відсутнім.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується також із ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Формуючи правовий висновок у цій справі ВП ВС звернула увагу, що відповідно до ст. ст. 13, 21 Закону № 5492-VI документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, є паспорт громадянина України, який містить безконтактний електронний носій.

Отже, у разі відсутності паспорта така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв’язку з неможливістю їх реалізації.

ВП ВС констатує, що безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні дані особи. Оскільки громадянка згоди на таку обробку не надавала, то порушено принцип поваги до приватного життя суб’єкта персональних даних шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних.

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб’єкта персональних даних.

Водночас ВП ВС звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

ВП ВС вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних. Їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу – використання традиційних методів ідентифікації особи.

За сталою практикою ЄСПЛ першою умовою виправданості втручання у право, яка гарантована ст. 8 Конвенції, є передбачення її законом. Тлумачення терміну «закон» є автономним та до його якості ставляться певні вимоги (рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, заява № 18139/91, п. 37). Зокрема, під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, «доступності» та «передбачуваності».

Таким чином, ВП ВС дійшла висновку, що норми Закону № 5492-VI  не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. Зазначене є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, що забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, ВП ВС звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві та відповідає легітимній меті (наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007). Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права.

Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету – кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акту, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

У цьому контексті ВП ВС посилається на рішення ЄСПЛ у справі «Х’ю Джордан проти Великої Британії», де суд  сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».

В результаті ВП ВС дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі – у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

Разом з тим, при вирішенні спору Суд зробив висновок, що законодавець, приймаючи Закон № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.

З наведених правових висновків ВП ВС випливає необхідність державного урегулювання питання якості згаданих законів. Водночас процедури впровадження правових висновків ВП ВС, інших законодавчих колізій та експертних висновків, виявлених під час правозастосування, на законодавчому рівні чітко не визначено, що й позначається на якості законів.

Головним висновком із наведеного є те, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно можуть сприйматись тими чи іншими групами  суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

 

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і Бізнес

Закон і бізнес: У 7ААС назвали основні принципи ведення військового обліку

May 27, 2019

Військовий облік ведеться з метою забезпечення повного та якісного укомплектування Збройних сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів, особовим складом у мирний час та особливий період.

Основну організацію та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних встановлено Порядком організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 921, передає «Закон і Бізнес» з посиланням на 7 ААС.

 

 

 

 

 

 

 

Військовий облік військовозобов’язаних за призначенням поділено на загальний і спеціальний. На спеціальному військовому обліку перебувають військовозобов’язані, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час. Усі інші військовозобов’язані перебувають на загальному військовому обліку.

Організацію та безпосереднє ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних (суддів та працівників апарату суду) у Сьомому апеляційному адміністративному суді здійснює відповідальний працівник.

У Сьомому апеляційному адміністративному суді проводяться такі заходи з ведення персонального обліку призовників і військовозобов’язаних:

1) перевірка у громадян під час прийняття на роботу наявності військово-облікових документів (у військовозобов’язаних – військових квитків або тимчасових посвідчень, а у призовників – посвідчень про приписку до призовних дільниць). Приймання на роботу призовників і військовозобов’язаних здійснюється тільки після взяття їх на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах, а також у разі перебування на військовому обліку в СБУ та Службі зовнішньої розвідки;

2) надсилання у семиденний строк до відповідних районних (міських) військових комісаріатів повідомлень про зміну облікових даних призовників і військовозобов’язаних, прийнятих на роботу чи звільнених з роботи;

3) оповіщення на вимогу районних (міських) військових комісаріатів призовників і військовозобов’язаних про виклик їх до районних (міських) військових комісаріатів і забезпечення їхнього своєчасного прибуття;

4) забезпечення повноти та достовірності облікових даних призовників і військовозобов’язаних згідно з вимогами, встановленими Порядком та іншими документами персонального обліку відповідно до законодавства;

5) взаємодія з районними (міськими) військовими комісаріатами щодо строків та способів звіряння даних особових карток, списків призовників і військовозобов’язаних, їхніх облікових даних, внесення відповідних змін до них, а також щодо оповіщення призовників і військовозобов’язаних;

6) організація періодичного звіряння особових карток призовників і військовозобов’язаних із записами у військових квитках та посвідченнях про приписку до призовних дільниць. Не рідше одного разу на рік проведення звіряння особових карток працівників з обліковими документами районних (міських) військових комісаріатів, в яких вони перебувають на військовому обліку;

7) у п’ятиденний строк з дня подання відповідних документів внесення до особових карток призовників і військовозобов’язаних змін щодо їхнього сімейного стану, місця проживання (перебування), освіти, місця роботи і посади та надсилання (за наявності) щомісяця до 5-го числа до районних (міських) військових комісаріатів повідомлення про зміну облікових даних;

8) складення і подання щороку до 1-го грудня до районних (міських) військових комісаріатів списків громадян, які підлягають приписці до призовних дільниць (за наявності);

9) приймання під розписку від призовників і військовозобов’язаних їхніх військово-облікових документів для подання до районних

(міських) військових комісаріатів для звіряння з обліковими даними та оформлення бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час;

10) своєчасне оформлення документів для бронювання військовозобов’язаних на суддів та працівників апарату суду на період мобілізації та на воєнний час;

11) постійний контроль за виконанням призовниками і військовозобов’язаними встановлених правил військового обліку та проведення відповідної роз’яснювальної роботи;

12) ведення та зберігання журналу обліку результатів перевірок стану військового обліку призовників і військовозобов’язаних та звіряння їхніх облікових даних з даними районних (міських) військових комісаріатів, а також книги обліку бланків спеціального обліку та книги обліку передавання бланків військового обліку, військових квитків (тимчасових посвідчень) та особових карток.

13) Складання, ведення та виконання:

– річного перспективного плану роботи відповідальної особи за ведення військового обліку;

– плану роботи відповідальної особи за ведення військового обліку на квартал;

– плану заходів щодо вручення посвідчень про відстрочку від призову на період мобілізації та

на воєнний час військовозобов’язаним, які заброньовані згідно з переліками посад і професій;

– плану заміни працівників, які вибувають на період мобілізації та на воєнний час до Збройних сил (органів СБУ, Служби зовнішньої розвідки);

– графіка звірки особових карток призовників і військовозобов’язаних з їхніми військово-обліковими документами;

– довідки про стан та наявність мобілізаційних ресурсів;

– відомості на видачу посвідчень про відстрочку від призову на військову службу на період мобілізації та на воєнний час військовозобов’язаним, які заброньовані згідно з переліками посад і професій;

– розписки та корінців розписки про приймання від призовників і військовозобов’язаних їхніх військово-облікових документів.

Персональний облік призовників і військовозобов’язаних ведеться згідно з типовою формою первинного обліку № П-2, у розділі II якої зазначають відомості про військовий облік та персональний облік призовників і військовозобов’язаних – державних службовців за формою первинного обліку «Особова картка державного службовця», у пункті 14 якої також зазначають відомості про військовий облік.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і Бізнес

Закон і бізнес: Коли квитанція про перерахування судового збору не є доказом його сплати

May 6, 2019

Перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв, скарг, клопотань суд перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету. Якими доказами слід підтверджувати факт сплати збору та в яких випадках навіть перерахований платіж може не бути взятий до уваги?

 

 

 

 

 

 

 

У ч.1 ст.1 закону «Про судовий збір» від 8.07.2011 №3674-VI наведено визначення судового збору. Це платіж, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим законом.

Наприклад, за подання апеляційної скарги на ухвалу в п.5 ч.3 ст.4 закону встановлено ставку судового збору в розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 1 січня календарного року, в якому подається скарга). Збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спецфонду держбюджету (чч.1, 2 ст.9 закону).

Постановою правління Національного банку від 21.01.2004 №22 затверджено Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Нею, зокрема, встановлені загальні правила, види та стандарти розрахунків клієнтів банків, а також вимоги щодо заповнення розрахункових документів.

Відповідно до інструкції платіжне доручення оформлюється згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів. Так, одним із реквізитів є «призначення платежу». Платник заповнює його таким чином, аби надати повну інформацію про платіж і документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства. Він же відповідає за дані, зазначені в цьому реквізиті.

У платіжному дорученні, яке є документом про сплату судового збору, у розділі «Призначення платежу» мають бути вказані відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується збором.

Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги) або апеляційної скарги є номер справи, у межах якої подається апеляційна скарга, та дата ухвали суду, що оскаржується. Згідно з ч.5 ст.296 Кодексу адміністративного судочинства до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.

Проте є випадки, коли сторони використовують квитанції про сплату судового збору, але це було зроблено задовго до винесення рішення (навіть за кілька місяців). Або у квитанції не видно реквізитів, що перешкоджає перевірці зарахування грошей. Також досить часто судовий збір помилково сплачують на інші рахунки.

Однак судовий збір, сплачений раніше дати винесення оскаржуваного рішення, не може вважатися належним доказом його сплати за подання апеляційної скарги.

Згідно з положеннями ст.74 КАС обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду доказів, які не стосуються предмета доказування. Останнім є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи й підлягають установленню під час ухвалення судового рішення (ст.76 КАС).

Отже, квитанція про сплату судового збору за подання апеляційної скарги має містити інформацію про номер справи, у межах якої вона подається, та дату прийняття акта, що оскаржується. В іншому випадку квитанція не є належним доказом сплати збору в установленому порядку та розмірі.

Такі правові позиції викладені в ухвалах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №922/496/17 та від 16.01.2019 №905/1057/18.

 

Джерело:

Закон і бізнес

Закон і бізнес

Закон і Бізнес: Нове в компенсації витрат на професійну правничу допомогу

March 26, 2019

У нових редакціях процесуальних кодексів передбачені докорінні зміни багатьох судових процедур, починаючи від нових засобів доказування й закінчуючи запуском електронного судочинства. Зупинимося на змінах, які стосуються представництва інтересів у судах, надання правничої допомоги та стягнення витрат на неї в розрізі правозастосовної практики.

 

Монополія на представництво

Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2.06.2016 №1401-III «Перехідні положення» Конституції доповнено п.161. За змістом пп.11 п.161, з 1.01.2019 представництво відповідно до п.3 ч.1 ст.1311 та ст.1312 Конституції здійснюється виключно прокурорами або адвокатами в судах усіх інстанцій. Водночас до кінця цього року представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах можуть здійснювати й інші особи.

Винятком із зазначеного правила є представництво в провадженнях, які розпочато до набрання чинності згаданим законом. У таких справах представництво здійснюється за правилами, які діяли до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, що не підлягають оскарженню.

Тому з 1.01.2019 представництво інтересів осіб у судах усіх інстанцій у справах, в яких провадження не відкриті до 30.09.2016 (дати набуття чинності законом №1401-III), здійснюється адвокатами.

Водночас, як передбачено в ст.1312 Конституції, законом можуть бути визначені винятки щодо представництва у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Винятки за малозначністю

В адміністративному процесі малозначними справами є адміністративні справи незначної складності, в яких характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення обставин (ч.20 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства).

Уточнення щодо справ незначної складності наведено в ч.6 ст.12 КАС. Це справи про:

• прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, крім справ, у яких позивачами є службові особи, котрі відповідно до закону «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

• оскарження бездіяльності суб’єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

• оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

• припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізосіб-підприємців у випадках, визначених законом, чи скасування державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізосіб-підприємців;

• оскарження фізособами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

• оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення коштів у сумі, що не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

• стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим кодексом строк оскарження;

• оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

• перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.

А також типові й інші справи, щодо яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Отже, відповідно до положень ст.1312Конституції та ч.2 ст.16 КАС, із 1.01.2019 представництво в судах усіх інстанцій як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатами, крім зазначених випадків. В останніх правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

Підтвердження повноважень

У свою чергу порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі й надають правову допомогу, визначаються КАС та законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5.07.2012 №5076-VI.

Як свідчить практика, однією з проблем у галузі представництва інтересів сторін у суді є належність та допустимість документів для підтвердження повноважень представника.

Зміст домовленості, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту), обумовлено умовами договору. Зокрема, це й зобов’язання оплатити таку допомогу та відшкодувати фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Разом з тим для підтвердження своїх повноважень представник сторони, інших учасників справи згідно зі ст.59 КАС надає суду довіреність або ордер, виданий відповідно до закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Ордер — це письмовий документ, що у випадках, установлених вищевказаним та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Типову форму ордера затверджує Рада адвокатів України.

Згідно з п.14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням РАУ від 17.12.2012 №36, ордер за формою, визначеною цим положенням, є належним і достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності, застережені в угоді про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об’єднання (бюро) зобов’язані вказати на звороті ордера. При цьому будь-яких застережень та вказівок щодо обов’язковості відмітки про обмеження правомочності адвоката в ордері та скріплення особистим підписом адвоката в законі не міститься.

З аналізу судової практики щодо спорів про правомірність представництва сторони у справі випливає, що ордер, який видано відповідно до закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, який підтверджує повноваження адвоката. Надання його копії або витягу разом з ордером чинна редакція КАС не вимагає.

Без граничного розміру

Новими редакціями процесуальних кодексів удосконалено питання компенсації судових витрат, зокрема на професійну правничу допомогу. Адже ці витрати покладені на сторони правовідносин, які захищають порушені права в суді.

Чи передбачений у новій редакції КАС

граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір таких витрат? Розглянемо ці питання детальніше.

Відповідно до старої редакції КАС максимальний розмір компенсації встановлювався законом «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 №4191-VI.

Новою редакцією КАС змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у ній немає норми щодо обмеження розміру компенсації, а закон «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Отже, сьогодні закон не обмежує суми такої компенсації.

Деталізація судових витрат

Згідно з приписами КАС витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання допомоги за рахунок держави (ст.134 КАС). За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на таку допомогу.

Розподілу підлягають:

• розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару за представництво в суді, та іншої правничої допомоги, пов’язаної зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, що визначаються згідно з умовами договору та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

• розмір суми, яку потрібно сплатити в порядку компенсації витрат, необхідних для надання правничої допомоги, який встановлюється згідно з умовами договору на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Зміна підходів до компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження максимальною сумою) потребувала встановлення певних запобіжних механізмів, аби унеможливити зловживання з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу. Зокрема, задля недопущення стягнення необґрунтовано завищених витрат.

Так, у положеннях ч.4 ст.134 КАС передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою їх розподілу учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмірність за часом та складністю

Крім того, у ч.5 цієї ж статті запроваджено принцип розмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так, установлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути розмірним із:

• складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

• часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг);

• обсягом наданих послуг та виконаних робіт;

• ціною позову та (або) значенням справи для сторони, зокрема впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат з огляду на ч.9 ст.139 КАС ураховуються:

• чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

• чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

• поведінка сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне підтвердження або заперечення певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

• дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону ця процедура є обов’язковою) та врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадія розгляду, на якій відповідні дії вчинялись.

Таким чином, у новій редакції КАС містяться критерії оцінки як розмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані послуги щодо складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і їх пов’язаності з веденням справи загалом (пов’язаності конкретних послуг щодо веденням саме цієї, а не якоїсь іншої справи).

Нерозмірність витрат на правничу допомогу й передбачених законом критеріїв є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов’язок доведення нерозмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. У кодексі не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу (чч.6, 7 ст.134 КАС).

У разі задоволення позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або його посадової чи службової особи (ч.1 ст.139 КАС).

Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб’єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень. При цьому склад та розміри витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, належать до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин необхідні договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені в установленому законом порядку.

 

Джерело:

Закон і Бізнес

Закон і Бізнес: Як правильно і вчасно подати е-декларацію, пояснили у суді

March 4, 2019

Аби уникнути помилок під час заповнення та подачі декларації необхідно дотримуватися інструкції, яку нагадав Сьомий апеляційний адміністративний суд.

Як повідомили «ЗіБ» у відділі по роботі з персоналом 7 ААС, відповідно до статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» державні службовці, інші суб’єкти декларування, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, яку визначає Національне агентство, при цьому система з кожним новим етапом працює краще.

Для правильного та швидкого заповнення е-декларації необхідно:

1)    перевірити адресу електронної поштової скриньки, яка вказана у персональному кабінеті Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

2)    перевірити термін дії та працездатність Вашого електронного цифрового підпису для роботи з реєстром. Для отримання інформації про термін дії ЕЦП необхідно завантажити

посилений сертифікат особистого ЕЦП з веб-сайту акредитованого центру сертифікації ключів (далі – АЦСК), у якому отримано ЕЦП. Після цього натиснути на сертифікат подвійним кліком лівої кнопки миші та у вікні, яке відкриється, переглянути термін дії сертифікату ЕЦП. Якщо термін дії сертифікату сплинув, скористатись ЕЦП неможливо. У такому разі вам необхідно звернутись до АЦСК та отримати новий ЕЦП.

Після отримання нового ЕЦП необхідно зайти на сторінку входу до реєстру і скористатись посиланням: «Я загубив/змінив свій приватний ключ». У полі «Поточна електронна адреса» потрібно вказати електронну поштову скриньку, з якою зареєстрований декларант в Реєстрі, та натиснути кнопку «Вислати код для відновлення». На вказану поштову скриньку надійде лист «Зміна ЕЦП | ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ДЕКЛАРАЦІЙ». Для зміни ЕЦП необхідно перейти за посиланням у листі, після цього у полі АЦСК обрати акредитований центр сертифікації ключів, у якому отримано новий ЕЦП, обрати файл нового ЕЦП, вказати пароль від нового ЕЦП та натиснути кнопку «Змінити ЕЦП». Після успішного виконання вказаних дій з’явиться повідомлення про розгляд поданої заявки. Заявки на зміну ЕЦП розглядаються протягом 1 доби у робочий час.

Рекомендації щодо роботи з Реєстром та роз’яснення щодо заповнення форми е-декларації знаходяться за посиланням.

Аби уникнути помилок під час заповнення та подачі декларації необхідно дотримуватися інструкції, яку нагадав Сьомий апеляційний адміністративний суд.

Як повідомили «ЗіБ» у відділі по роботі з персоналом 7 ААС, відповідно до статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» державні службовці, інші суб’єкти декларування, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, яку визначає Національне агентство, при цьому система з кожним новим етапом працює краще.

Для правильного та швидкого заповнення е-декларації необхідно:

1)    перевірити адресу електронної поштової скриньки, яка вказана у персональному кабінеті Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

2)    перевірити термін дії та працездатність Вашого електронного цифрового підпису для роботи з реєстром. Для отримання інформації про термін дії ЕЦП необхідно завантажити

посилений сертифікат особистого ЕЦП з веб-сайту акредитованого центру сертифікації ключів (далі – АЦСК), у якому отримано ЕЦП. Після цього натиснути на сертифікат подвійним кліком лівої кнопки миші та у вікні, яке відкриється, переглянути термін дії сертифікату ЕЦП. Якщо термін дії сертифікату сплинув, скористатись ЕЦП неможливо. У такому разі вам необхідно звернутись до АЦСК та отримати новий ЕЦП.

Після отримання нового ЕЦП необхідно зайти на сторінку входу до реєстру і скористатись посиланням: «Я загубив/змінив свій приватний ключ». У полі «Поточна електронна адреса» потрібно вказати електронну поштову скриньку, з якою зареєстрований декларант в Реєстрі, та натиснути кнопку «Вислати код для відновлення». На вказану поштову скриньку надійде лист «Зміна ЕЦП | ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ДЕКЛАРАЦІЙ». Для зміни ЕЦП необхідно перейти за посиланням у листі, після цього у полі АЦСК обрати акредитований центр сертифікації ключів, у якому отримано новий ЕЦП, обрати файл нового ЕЦП, вказати пароль від нового ЕЦП та натиснути кнопку «Змінити ЕЦП». Після успішного виконання вказаних дій з’явиться повідомлення про розгляд поданої заявки. Заявки на зміну ЕЦП розглядаються протягом 1 доби у робочий час.

Рекомендації щодо роботи з Реєстром та роз’яснення щодо заповнення форми е-декларації знаходяться за посиланням.

Національним агентством підготовлено відео-курс з роз’ясненнями щодо заповнення е-декларацій за розділами, який можна переглянути за посиланням.

Якщо ви ще не маєте інформації про ваші доходи з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків про суми/джерела виплачених доходів та утриманих податків, то відомості ви можете отримати, зайшовши у свій особистий електронний кабінет, де ви можете отримати зазначені вище відомості протягом дня.

Рекомендовано подавати декларацію в кілька етапів, обов’язково перевіряти усі відомості і лише тоді відправляти в реєстр. Перед тим, як накласти електронний цифровий підпис на декларацію, машина її вивантажує і просить підтвердити. На цьому етапі ви можете зберегти її для себе в форматі PDF з відкритими персональними даними. У реєстрі персональні дані декларації вже будуть закриті для перегляду. Також необхідно переконатися, що ваша декларація збереглась не в чернетці, а дійсно направлена у систему.

Раніше «Закон і Бізнес» публікував відповіді на найбільш поширені питання, що виникають у суб’єктів декларування під час подання декларацій.

 

Джерело:

Закон і Бізнес

Для нормального відображення та для використання усіх можливостей сайту
увімкніть JavaScript у налаштуваннях переглядача. Після варто перезавантажити сторінку.