Правові висновки:

Особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору. Якщо суб`єкт владних повноважень не вжив заходів щодо виділення коштів чи перерозподілу наявних кошторисних призначень для сплати судового збору, то це не може вважатися поважною причиною пропуску процесуального строку для звернення до суду. При цьому факт сплати судового збору після спливу встановленого КАС України та наданого судом строку не може бути безумовною підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення.

Рішення судів:

У квітні 2024 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишив без змін ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 08.11.2023 у справі № 560/770/23, якою відмовлено у задоволенні клопотання Укртрансбезпеки про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 19.06.2023 та визнано неповажними причини пропуску такого строку, у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Укртрансбезпеки відмовлено.

Обставини справи:

У справі №560/770/23 ухвалою суду апеляційної інстанції від 09.08.2023 апеляційну скаргу Укртрансбезпеки було повернуто у зв`язку з несплатою судового збору. Після повернення скарги контролюючий орган не мав можливості повторно подати апеляційну скаргу у зв`язку з неможливістю сплати судового збору. Проте, користуючись правом на повторне звернення з апеляційною скаргою, Укртрансбезпека після сплати судового збору за подання скарги по вказаній справі повторно подала апеляційну скаргу на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 червня 2023 року. На думку апелянта зазначені обставини об`єктивно не залежали від волі відповідача та обумовили наявність поважних підстав для несвоєчасного звернення до апеляційного суду з апеляційною скаргою.

КАС України передбачає можливість поновлення пропущеного процесуального строку лише у разі його пропуску з поважних причин. Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

КАС ВС зауважує, що необхідність сплати судового збору при поданні апеляційної скарги встановлена законом, а тому відповідач, подаючи вперше апеляційну скаргу без надання документа про сплату судового збору, достеменно розумів про допущення ним порушення норм процесуального права. У свою чергу, дотримання вимог КАС України щодо належного оформлення апеляційних скарг залежить виключно від особи, яка подає апеляційну скаргу. До того ж, право на повторне звернення з апеляційною скаргою може бути реалізовано лише в межах процесуального строку на апеляційне оскарження, встановленого законом. Важливо, що вдруге відповідач звернувся з апеляційною скаргою на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 19.06.2023 поза межами встановленого строку.

Сама по собі сплата суб`єктом владних повноважень судового збору після спливу встановленого КАС України та наданого судом строку не може бути безумовною підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення.

У цій справі повернення первісної апеляційної скарги відбулося саме внаслідок несплати відповідачем судового збору, тобто обставин, які залежали виключно від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та не були пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.

Доказів існування інших непереборних обставин, які перешкоджали вчасно скористатись правом на звернення з апеляційною скаргою, Укртрансбезпекою не наведено.

Ураховуючи, що доводи касаційної скарги не виправдовують безпідставність порушення суб`єктом владних повноважень процесуальних строків, встановлених законом, для реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення, та не свідчать про поважність причин пропуску цього строку, Верховний Суд підсумував, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права, ухвалюючи рішення про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі.

Детальніше із правовим обґрунтуванням  у рішеннях судів можна ознайомитись за посиланням

За матеріалами відділу узагальнення судової практики

Правовий висновок

Відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, зокрема, за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм покладається лише на автомобільних перевізників, а не на власників транспортного засобу, яким перевозиться вантаж.

23 серпня 2023 року Верховний Суд засилив рішення 7ААС та ЧОАС у справі № 600/1407/22-а.

У цій справі громадянин звернувся з позовом до Відділу державного нагляду (контролю) у Чернівецькій області Державної служби з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 51000,00 грн., винесену Відділом Укртрансбезпеки за результатами перевірки транспортного засобу (вантажний спеціалізований самоскид) марки “DAF CF 85”, що їй належить. Санкції було накладено за результатами перевірки транспортного засобу за порушення вимог абзацу 17 частини першої статті 60 Закону України “Про автомобільний транспорт”.

При цьому позивач не є ані учасником дорожнього руху, ані перевізником, що здійснює перевезення вантажів, оскільки транспортний засіб вибув з його користування з 20 липня 2021 року та був переданий ТОВ «Бетонний завод «Кубометр» на підставі договору найму (оренди) транспортного засобу від 20 липня 2021 року, що також підтверджується Формою № 20-ОПП.

Згідно з вказаним актом встановлено перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30 %, при перевезенні вантажу без відповідного дозволу. За вказане порушення передбачена відповідальність: за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30 відсотків при перевезенні неподільного вантажу без відповідного дозволу або подільного вантажу – штраф у розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абз. 17 ч. 1 статті 60 Закону України “Про автомобільний транспорт”). В акті про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів вказана марка автомобіля – «DAF» модель CF 85 і  нормативно допустима маса транспортного засобу 40,00 т, фактична маса – 30,550 т. Також вказано фактичне осьове навантаження 8,95/21,50 тонн при нормативно допустимому 16/16.

Рішення судів:

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2022 року, позов задоволено в повному обсязі. Ухвалюючи такі рішення, суди виходили з того, що позивач у спірних правовідносинах не належить до категорії автомобільних перевізників у контексті Закону України “Про автомобільний транспорт” та з огляду на договір найму (оренди) транспортного засобу, укладеного 20 липня 2021 року між позивачем та ТОВ «Бетонний завод «Кубометр».

Суди зазначили, що відповідно до частини другої статті 29 Закону України від 30.06.2023 № 3353-ХІІ “Про дорожній рух” з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів. Порядок видачі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та розмір плати за його отримання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Суть правового спору:

За приписами статті 33 Закону України від 08.09.2005 № 2862-IV  “Про автомобільні дороги”,  рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами, дозволяється за погодженнями з відповідними органами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Дотримання габаритно-вагових параметрів, наявність дозвільних документів на виконання перевезень, відповідність виду перевезень, наявність відповідних ліцензій, внесення перевізниками-нерезидентами платежів за проїзд автомобільними дорогами визначені Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року № 1567

Відповідно до пункту 3 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року № 30, транспортний засіб чи автопоїзд з вантажем або без вантажу вважається великоваговим, якщо максимальна маса або осьова маса перевищує хоча б один з параметрів, зазначених у пункті 22.5 Правил дорожнього руху.

Згідно із п. 4 Правил № 30, рух великовагових та великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами здійснюється на підставі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, виданого перевізникові Державтоінспекцією, або на підставі документа про внесення плати за проїзд таких транспортних засобів.

Допускається перевищення вагових параметрів порівняно з визначеними у пункті 22.5 Правил дорожнього руху на 2 відсотки (величина похибки) без оформлення відповідного дозволу та внесення плати за проїзд.

У справі, що розглядалася, позивач є власником транспортного засобу, який перевірявся Відділом Укртрансбезпеки, однак, як встановлено судами, 20 липня 2021 року між позивачем та ТОВ «Бетонний завод «Кубометр» укладено договір найму (оренди) транспортного засобу «DAF» модель CF 85.

Таким чином, спірним у цій справі є питання правомірності стягнення саме з позивача як власника транспортного засобу адміністративно-господарських санкцій та визначення такого власника перевізником.

Так, абзацом 3 частини першої статті 60 Закону № 2344-III, визначено, що суб`єктом відповідальності за надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону, – є автомобільний перевізник.

Визначення автомобільного перевізника є у статті 1 Закону № 2344-III та означає фізичну або юридичну особу, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Колегія суддів 7ААС виходила передусім з того, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена абзацом 17 частини першої статті 60 Закону № 2344-ІІІ, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників транспортного засобу, яким перевозиться вантаж.

При цьому автомобільний перевізник має використовувати транспортний засіб для перевезення вантажу на законних підставах. Проте автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору (із замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (статті 33, 50 Закону № 2344-III).

Водночас надання цієї послуги може передбачати використання (на законних підставах) транспортного засобу, який належить іншій особі, але ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої абзацом 17 частини першої статті 60 Закону № 2344-III. Тому автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб, адже такі дані не завжди можуть збігатись.

З рішенням суду можна ознайомитись в ЄДРСР за посиланням: https://reestr.court.gov.ua/Review/113021393

За інформацією відділу узагальнення судової практики 

Правові висновки: Послуги адвоката, які дублюють одна одну, не мали впливу на хід розгляду справи та не потребували спеціальних професійних навичок, не потребують відшкодування у судовому прядку. Задля уникнення випадків присудження відшкодування за вказані послуги необхідно детально аналізувати та вивчати подані стороною підтверджувальні документи.

27 липня 2023 Верховний Суд залишив без змін постанову 7ААС від 14.03.2023, якою залишено без змін рішення ХОАС про часткове задоволення заяви ТОВ  «Полларді Фешн Груп» про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у справі.

Обставини справи: У судовому порядку було розглянуто справу за позовом ТОВ «Полларді Фешн Груп» до Головного управління ДПС у Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення форми «Р» від 17.02.2022. Після розгляду суд отримав заяву позивача, у якій Товариство просило ухвалити додаткове рішення у справі та стягнути на свою користь судові витрати на правничу допомогу у розмірі 30 900 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Відповідач не погодився з такими судовими рішеннями та оскаржив його у касаційному порядку.

Рішення судів:  У своїх рішеннях суд підкреслив, що до жодного з видів правничої допомоги не можуть бути віднесені випадки, що не передбачені статтями 1, 19 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Зокрема, мова йде про оформлення копій та час, витрачений на виїзд до клієнта та підписання ним документів. Відповідно, вказані види роботи не можуть бути відшкодовані як витрати на професійну правничу допомогу.

Також суд врахував, що прибуття до суду та очікування початку судового засідання не передбачають використання адвокатом спеціальних знань або навичок. Відповідно вказаний час не може бути оплачений як час надання правничої допомоги, а час, безпосередньо проведений у судових засіданнях (згідно з протоколами засідань), становить менше вказаних в акті семи годин.

Оцінивши характер правової допомоги у цій справі щодо змісту виконаних робіт, витраченого адвокатом часу, обсягу наданих послуг та значенню справи, з урахуванням заперечень відповідача, суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу мають бути зменшені до 10 000 грн, адже особа має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

Питання витрати на професійну правничу допомогу врегульовані статтею 134 КАС України. Так, для цілей розподілу судових витрат:

• розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
• розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

• складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
• часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
• обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
• ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вказаних вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які можуть бути розподілені між сторонами.

Отже, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, судами було враховано критерії об’єктивного визначення розміру суми послуг адвоката, конкретні обставини, зокрема ціну позову. Суд обмежив їх розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи та фінансового стану обох сторін.

Крім того, згідно з вимогами частини сьомої статті 134 КАС України обов’язок доведення співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення розміру витрат. У свою чергу, відповідач не надав доказів та не зазначив обставин, які б спростували співмірність розміру витрат із обсягом виконаних робіт, що не спростувало висновків судів.

З рішенням суду можна ознайомитись в ЄДРСР справа №560/9332/22.

 За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС

Правові висновки

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року декларує, що обмеження громадян у праві виїзду за кордон, певною мірою, є втручанням у приватне життя особи.

Однак таке втручання під час дії воєнного або надзвичайного стану  передбачене Конституцією України та відповідними законами й має абсолютно легітимну мету.

Рішення адміністративних судів

9 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду залишив без змін рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2022 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2022 року у справі за позовом особи до службової особи прикордонної служби.

Предметом оскарження у цій справі було рішення про відмову в перетині державного кордону громадянину України, прийняте відповідачем стосовно позивача.

В апеляційній скарзі позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення, яким йому відмовили в перетині державного кордону, та зобов`язати уповноважених службових осіб надати  відповідний дозвіл, якщо під час проходження пункту контролю не буде наявних підстав для відмови у виїзді за межі України, визначених законодавством.

Для проходження прикордонного контролю позивач, крім паспорта громадянина України для виїзду за кордон, надав свій військовий квиток із відміткою про зняття з військового обліку. За цих обставин, на думку особи, він не належить до категорій військовозобов`язаних, призовників, резервістів тощо, а тому не мав обмежень щодо перетину кордону на виїзд з України під час дії воєнного стану.

Адміністративні суди всіх інстанцій зазначили, що відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права та свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків, передбачених законом. Зокрема під час дії воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод, із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану в Україні є Конституція України та Указ Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Відповідно до Указу №64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ.

Пункт 3 Указу №64/2022 визначає, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини й громадянина, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Надалі воєнний стан продовжувався відповідними Указами Президента України.

Також Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» було постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Відповідно до п.2, п.2¹ Постанови № 57 у випадках, визначених законодавством, зокрема у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану для проходження пункту контролю громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також додаткові документи, які підтверджують право на перетин державного кордону під час дії воєнного або надзвичайного стану.

Системний аналіз норм законодавства, які регламентують порядок здійснення військового обліку, свідчить, що документами, які посвідчують факт зняття особи з військового обліку, є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного зі спеціальною відміткою. Водночас суди зазначають, що військовий квиток з відміткою про зняття з обліку засвідчує лише питання щодо військового обліку особи та не є документом, що дозволяє позивачеві перетинати державний кордон під час дії воєнного стану.

Оскільки на пункті паспортного контролю позивач не надав додаткових документів, які б підтверджували його право на перетин державного кордону, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій: у спірних правовідносинах позивач не мав правових підстав для виїзду за кордон у період введення  та під час дії воєнного стану на території України.

Отже, таке втручання у приватне життя особи у цьому разі прямо передбачене законом і є абсолютно легітимним, тому баланс між публічним інтересом суспільства та приватним інтересом заявника дотримано.

Детальніше ознайомитись із правовою позицією судів можна за номером справи у ЄДРСР (№ 600/2520/22-а)

За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС

У січні 2023 року колегія суддів 7ААС своїм рішенням захистила права військовослужбовця щодо збереження місця роботи на період проходження служби у лавах ЗСУ.

Суть спору: Позивач, перебуваючи у відпустці, звернулася до роботодавця із заявою про звільнення із займаної посади за власним бажанням відповідно до вимог ст. 38 КЗпП. Однак до закінчення двотижневого строку попередження про звільнення відповідно до цієї ж статті позивачем усно та письмово було відкликано подану заяву.

Також у період відпустки позивач була мобілізована та призвана на військову службу, а тому відповідно мала бути звільнена від основної роботи із збереженням заробітної плати згідно з положеннями ст. 119 КЗпП України. Однак, не зважаючи на вказані обставини, відповідач звільнив позивача із займаної посади за власним бажанням за нормами ст. 38 КЗпП.

Розпорядження про своє звільнення позивач оскаржила до Чернівецького окружного адміністративного суду, де в задоволенні позову їй відмовили, однак колегія суддів 7ААС рішення суду першої інстанції скасувала та ухвалила нове.

Правова позиція: Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні.  Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. (ст. 38 КЗпП України).

Згідно з роз’ясненнями Пленуму ВСУ від 06.11.1992 №9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” працівник, який попередив роботодавця про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення двотижневого строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.

Досліджуючи матеріали справи, колегія суддів 7ААС встановила, що розпорядження роботодавця було винесено до закінчення вказаного двотижневого строку попередження. При цьому, відповідачем не надано жодних доказів того, що на місце позивача, на момент її звільнення, був запрошений інший працівник.

Також суд з’ясував, що позивач, перебуваючи у відпустці, засобами поштового зв’язку направила відповідачеві заяву про відкликання заяви про звільнення. Те, що відповідач не отримав вказану заяву станом на час винесення розпорядження про звільнення може свідчити про те, що відповідач не знав про таку заяву, однак ця обставина не нівелює обов`язок відповідача дотриматись двотижневого терміну попередження до звільнення позивача. Водночас не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП України).

Разом з тим суд встановив, що позивач під час відпустки була призвана на військову службу у рамках мобілізації та приступила до виконання своїх службових обов’язків.

Таким чином, до працівників, призваних на військову службу за призовом, зокрема, під час мобілізації, застосовуються гарантії, передбачені чинним законодавством: зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, у яких вони працювали на час призову, і у період  до липня 2022 року зберігається середній заробіток

За таких обставин звільнення позивача на підставі оскаржуваного  розпорядження фактично відбулось за ініціативою відповідача у період проходження позивачем служби у лавах ЗСУ. А це свідчить про  незаконність дій роботодавця та безпідставність звільнення.

Детальніше з мотивами прийнятого Сьомим апеляційним адміністративним судом рішення можна ознайомитись у ЄДРСР за номером справи (№600/2261/22-а).

Журналісти державних та комунальних засобів масової інформації прирівнюються до державних службовців лише в умовах і порядку оплати праці та нарахуванні пенсії.

Повний текст рішень можна знайти за посиланням:  справа №149/1543/16-а.

За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС

Повний текст рішень можна знайти за посиланням: Єдиний державний реєстр судових рішень справа № 560/7996/20

За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС

Саме стільки вміщує Зведений дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду за 2018 рік. Це видання складається з коротких оглядів основних судових рішень Верховного Суду, які були постановлені протягом 2018 року. У кожному огляді викладено лише основний висновок щодо правового питання, яке виникло у справі.

Обставини справи:		Громадянка перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Відповідно до записів трудової книжки вона працювала з 1 серпня 1978 року по 12 лютого 1979 року на посаді викладача по класу фортепіано в Іллінецькій дитячій музичній школі; з 11 березня 1979 року по 4 грудня 1980 року на посаді музичного керівника дитячого садка; з 11 грудня 1980 року по 16 вересня 1999 року на посаді музичного керівника дитячих ясел саду; з 17 вересня 1999 року по 29 серпня 2008 року на посаді концертмейстера Вінницького міського центру художньо хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок»; з 1 вересня 2008 року по теперішній час на посаді викладача по класу фортепіано з виконанням обов’язків концертмейстера Вінницької дитячої школи мистецтв “Вишенька”. 12.08.2016 року позивачка звернулась до Управління ПФУ в місті Вінниці з проханням сплатити грошову допомогу, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день призначення пенсії, передбаченої пунктом 7 розділу 15 «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Однак відповідач листом від 6 грудня 2016 року №2472/06-33-2/02-1 відмовив у виплаті вказаної допомоги, у зв’язку з цим, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Позиція адміністративних судів:		Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що посада концертмейстера, відповідно до постанови КМУ від 14 червня 2000 року № 963 «Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників» належить до категорії педагогічних працівників, а тому відповідач безпідставно не зарахував спірний період роботи позивача до стажу працівника освіти, що дає право на призначення і виплату грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Відповідно до статті 29 Закону України «Про освіту» структура освіти включає, поряд з іншими видами, також позашкільну освіту. Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України «Про позашкільну освіту» педагогічні працівники позашкільних навчальних закладів мають право на пенсію за вислугу років за наявності педагогічного стажу роботи не менше ніж 25 років. Як зазначено пунктом 7-1 розділу 15 «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» особам, які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів “е” – “ж” статті 55 “Про пенсійне забезпечення”, і мають страховий стаж (для чоловіків – 35 років, для жінок – 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію, при призначенні пенсії за віком виплачується грошова допомога, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. З аналізу наведених норм законодавства, суди дійшли висновку, що вищевказаний оскаржуваний період роботи позивача на посаді концертмейстера безпідставно не зарахований відповідачем до стажу працівника освіти, що дає право на призначення і виплату грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Отже, стаж роботи концертмейстером у центрі художньо хореографічної освіти дітей та юнацтва має зараховуватись до пільгового стажу осіб у розумінні п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» при розгляді територіальними органами ПФУ відповідних заяв про призначення пенсії навіть попри те, що зазначена посада прямо не передбачена затвердженим Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою КМУ від 04.11.1993 року № 909.

Повний текст рішень можна знайти за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/ справа № 127/159/17-а

За інформацією відділу узагальнення судової практики 7ААС