Імідж державної структури… Чи варто управлінцям та працівникам дбати про репутацію своєї установи?

У сьогоденні існують різні суспільні настрої щодо органів судової влади, але, на жаль, негативні оцінки у відсотковому співвідношенні ще переважають.

Для державної структури її репутація має функціональне та статусне значення, вона є показником рівня довіри і критерієм оцінки суспільством ефективності  управлінської діяльності держави загалом. Установі, у котрій суспільство прагне віднайти правосуддя та захистити свої права, вкрай важливо підтримувати позитивний діалог із громадськістю, адже це і є запорукою формування демократичного правового суспільства.

Імідж – це те, що фіксує ступінь відповідності дій правовладної установи вимогам та очікуванням конкретних соціальних груп  і усіх громадян.

Умовно можна виділити 7 критеріїв, за якими громадськість оцінює  і відповідно формує реноме будь-якої установи:

• діловий імідж організації;
• внутрішній імідж організації;
• візуальний імідж організації;
• соціальний імідж організації;
• імідж керівника або основних керівників організації;
• імідж працівників;
• імідж послуг, які надаються в установі.

Ми переконані, що підтримка та підвищення образу судової установи  –  не справа випадку або зручної нагоди, це, швидше, звичка та стиль життя усієї команди. Кожен працівник є важливою складовою для формування суспільного враження щодо суду.

Таким чином, щоденна якісна робота суддів та усіх працівників суду – є запорукою налагодження успішної взаємодії із громадянами, що звертаються до суду. Єдність судової практики та верховенство права у комплексі із якісними судово-адміністративними послугами мають бути орієнтиром у напрямку підвищення рівня довіри до правосуддя. Розуміючи, що суди є регуляторами правових відносин, а не заангажованими владними інституціями, українці будуть сміливіше дбати про свої права і відчувати надійну захищеність, що є абсолютно звичним для європейського суспільства.

Цільовою аудиторією судової установи є не лише відвідувачі, а й усе суспільство, тому не менш значимою є просвітницька робота і активна зовнішня комунікація суду. Імідж будь-якого соціального інституту формується різними агентами соціального конструювання. Серед них основну роль відіграють засоби масової інформації: телебачення, друковані видання, мережа Інтернет тощо.

Масмедіа, які активно творять у суспільстві образ судової установи та загальне уявлення про її стан та проблеми, мають дбати про достовірність новин щодо судів та бути зацікавлені у відкритому інформуванні громадян.

Тож лише комплексний підхід у формуванні іміджу установи та постійне вдосконалення своєї роботи однозначно допоможуть покращити суспільні настрої щодо судової влади у нашій державі.

За інформацією відділу забезпечення діяльності Голови суду та його заступника

Кожна людина хоч раз зверталася до суду для вирішення спору чи конфліктної ситуації. Відомо, що судовий процес потребує певних затрат життєвих ресурсів: насамперед часу та коштів.

Тому у розвинених країнах світу медіація є одним із найпопулярніших альтернативних способів врегулювання спорів (конфліктів). Процедура передбачає залучення посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації, проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб сторони самостійно змогли обрати той варіант рішення, який задовольнить інтереси і потреби обох учасників спору.

Світова статистика свідчить, що лише до 5% досягнутих у межах медіації домовленостей не виконуються. Досвідчені медіатори пояснюють це тим, що в таких випадках допущено помилку медіатором, який не відстежив чогось важливого у процесі. Натомість рішення судів можуть виконуватися роками у примусовому порядку через виконавчі служби, що завдає додаткових труднощів та витрат.

Ефективність медіаційної процедури визнана Європейським Співтовариством, яке рекомендує її впровадження як основного методу альтернативного вирішення спорів на досудовому етапі та під час судового розгляду. У статті 1 підписаної Україною Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами передбачено, що Україна і ЄС мають посилювати співпрацю у галузі правосуддя, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод. Це свідчить про те, що країни Європейського Союзу дали згоду на  забезпечення верховенства права та кращого доступу до правосуддя, яке повинно включати доступ як до судових, так і до позасудових методів врегулювання спорів. Європейська Рада на своєму засіданні в Тампере 15 жовтня 1999 року закликала держав-членів до запровадження альтернативних позасудових процедур, серед яких медіація є основним методом врегулювання спорів. Разом з тим, Україна приєдналася до Конвенцію ООН про міжнародні угоди про врегулювання спорів за результатами медіації.

У статті 124 Конституції України встановлено, що законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. Проте, у вітчизняному законодавстві це питання залишається не вирішеним.

5 липня 2019 року у Верховній Раді зареєстровано проєкт Закону № 10425 «Про діяльність у сфері медіації». Цей законопроеєкт визначає правові засади та порядок проведення медіації як досудової та позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору), принципи медіації, статус медіатора, дисциплінарну відповідальність медіаторів, самоврядування медіаторів, підготовку кадрів для медіації.

Під час медіації застосовуються техніки переговорів, спрямовані на прийняття узгоджених рішень, задоволення реальних інтересів та потреб сторін медіації.

Статтею 6 законопроєкту передбачено, що сторони медіації самостійно обирають медіатора або медіаторів, визначають коло обговорюваних питань, варіанти врегулювання конфлікту (спору) між ними, зміст мирової угоди за результатами медіації, строки та способи її виконання, інші питання щодо конфлікту (спору) та процедури медіації з урахуванням рекомендацій медіатора та інших учасників медіації. Остаточні рішення приймають лише сторони медіації. Разом з тим у статті 10 все ж обмежено коло осіб, які можуть надавати медіаційні послуги та визначено перелік вимог до кандидата, що звужує права сторін на вільний вибір перемовника.

Щодо неупередженості та незалежності медіаторів, то у статті 7 зазначено, що втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, будь-яких інших фізичних і юридичних осіб у діяльність медіатора під час підготовки та проведення медіації забороняється. Медіатором не може бути захисник, представник, законний представник сторони медіації. Особа не може бути захисником та/або представником сторони медіації у справі (провадженні), в якій вона надавала або надає послуги медіатора. Лише у випадку відмови від подальшого представництва або захисту будь-якої сторони у цій справі незалежно від результатів медіації, крім участі у провадженні щодо укладення мирової угоди у суді, передбачається можливість залучення адвоката в якості медіатора.

Дискусія у правників та науковців виникає стосовно певних питань, що потребують більш ретельного вивчення та доопрацювання. Передусім  це «обов’язковість» медіації (ст. 5 законопроєкту: «Участь у медіації як спосіб досудового врегулювання спору є обов’язковою у передбачених законом випадках»). Законопроєкт передбачає обов’язкову досудову медіацію з усіх категорій справ, окрім кримінальних.

Про це йдеться й у звіті міжнародного медіатора, урядового радника Білла Марша, підготовленого за підтримки наших міжнародних партнерів та Національної асоціації медіаторів України. Б. Марш вважає, що обов’язковість медіації як такої не можлива. Водночас на рівні закону було б непогано:

• уповноважити суди пропонувати або запрошувати сторони до використання медіації;
• забезпечити належну підготовку суддів з питань медіації;
• зобов’язати суди розмістити у приміщеннях інформацію про медіацію, а працівників суду – знати, де знайти медіатора (наприклад, із переліку акредитованих організацій, що надають відповідні послуги).

Наступним питанням, яке навпаки потребує менш імперативного формулювання, це – віковий ценз і вимоги щодо вищої освіти медіаторів (ст. 10: «Медіатором може бути фізична особа, яка досягла 30 років, має вищу освіту та пройшла спеціальну підготовку у Всеукраїнській школі медіаторів або в інших акредитованих Радою медіаторів України закладах в Україні чи за її межами»).

Законодавець хотів вказати на необхідність професійного підходу до здійснення процедури, проте, коли професія перебуває на етапі становлення, надмірна зарегульованість може завадити її розвитку. Тому закон має бути базою, що визначає загальні положення, які деталізуватиме саме об’єднання медіаторів.

Важливий момент, закладений у законопроєкті, стосується структурного врегулювання професійної діяльності. На думку законотворця, медіаторам було б доцільно спробувати саморегульовану модель, що діє в адвокатурі. Це  єдина всеукраїнська асоціація медіаторів, рада медіаторів, яка визначає загальні принципи діяльності та засади доступу до професії, кваліфікаційні та дисциплінарні органи.

Проте чи можлива подібна централізація? Різні категорії справ та різні обставини потребують різних вимог для медіатора, це сприятиме не лише ретельному розгляду справи та пошуку найкращих варіантів вирішення спору чи конфлікту, а й створення комфортних умов та високого рівня довіри до інституту медіації. Наприклад, якщо йдеться про фіскальні спори, було б добре, якби медіатор розумівся на низці економічних питань. Доцільно було б створювати ради з різних напрямків медіації, враховуючи специфіку розгляду окремих категорій справ.

Разом з тим практикуючі медіатори погоджуються: якщо в законі буде закріплено співпрацю медіаторів із судами, цілком логічно надати саме судам можливість установлювати певні вимоги до перемовників. Так само цілком прийнятним є встановлення стандартів навчання. А от необхідність щорічної переатестації розцінюється, як корупційний ризик.

Попри свої переваги, медіація не є засобом вирішення усіх проблем та не завжди може сприяти  досудовому врегулюванню конфліктів. Наприклад, перемовини неможливі у спорах, вирішення яких потребує створення прецеденту, чи то у випадках, коли одна зі сторін прагне публічної реабілітації або ж вимагає незалежної (правової) оцінки спору.

Запровадження в Україні медіації сприятиме поліпшенню доступу громадян до правосуддя, а отже, допоможе скоротити строки розгляду справ та відсоток оскаржуваних рішень, зменшити судові витрати та скоротити навантаження на суди.

За інформацією відділу узагальнення судової практики

Аудит стану розрахунків за комунальні послуги в бюджетних установах передбачає чотири етапи. На першому етапі потрібно перевірити обґрунтованість розрахунків до кошторису за КЕКВ групи 2270 “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв”. Другий етап передбачає контроль за дотриманням норм і нормативів, цін і тарифів на комунальні послуги. Перевірка правильності оплати комунальних послуг здійснюється на третьому етапі. Заключний четвертий етап проводять за наявності орендарів, і він полягає у перевірці своєчасності та повноти розрахунків орендарів за спожиті ними комунальні послуги.

Основними документами, які підлягають перевірці під час аудиту розрахунків за комунальні послуги є:

• бухгалтерські облікові регістри: Меморіальні ордери №4 “Накопичувальна відомість за розрахунками з дебіторами” та №7 “Накопичувальна відомість за розрахунками в порядку планових платежів”;
• первинні документи: рахунки, акти виконаних робіт; акти звірок взаєморозрахунків;
• лімітні довідки на споживання енергоносіїв;
• договори з постачальниками комунальних послуг;
• договори оренди.

Найпоширеніші помилки, які допускають під час планування, фактичного споживання та оплати комунальних послуг є такі:

• неможливість врахувати розмір підвищення тарифів на комунальні послуги під час завчасного планування суми таких платежів, що призводить до кредиторської заборгованості, та виникає потреба додаткового фінансування;
• за відсутності актів звірки взаєморозрахунків можуть бути неправильно перенесені залишки кредиторської та дебіторської заборгованості щодо цих платежів, які в подальшому не будуть враховані під час розрахунків поточного періоду;
• під час проведення оплати послуг, які надавались до укладання договору, в самому договорі не було передбачено правомірності таких проплат, тобто не зазначено положення частини 3 статті 631 Цивільного кодексу України.

Варто пам’ятати, що обов’язкова організація та здійснення контрольних заходів щодо розрахунків за комунальні послуги в бюджетних установах є запорукою правильності ведення бухобліку та фінансово-господарської діяльності бюджетної установи.

За інформацією, наданою відділом аудиту, ревізії та планово-фінансової діяльності

Сьогодні питання прав і свобод людини і громадянина посідає важливу роль у зовнішній і внутрішній політиці всіх держав світової спільноти. Усі люди народжуються вільними й рівними у своїх правах. Права людини є соціальними й політичними гарантіями, необхідними для захисту особи від посягань на людську гідність із боку сучасних держав і сучасних ринків.

Насамперед це такі права:

– право на життя;

– право на вільну працю;

– право на освіту.

Цими й іншими питаннями з прав людини займається ООН. Усі люди є рівними перед законом. Сучасна демократична система має на меті допомогти людині у вирішенні її проблем. Певним чином ця система підкоряє людей, але щоб досягти миру й рівності прав між людьми не тільки своєї країни, але і всіх держав світу. Держава й людина повинні існувати як рівноправні партнери.

Поняття демократії та правової держави залежить від розуміння співвідношення прав та свобод людини й державної влади. Права й відповідальність за них – це стратегічний конституційний пріоритет України.

Конституція України проголосила утвердження прав і свобод людини головним обов’язком держави. Людина повинна реалізувати свої права, а держава гарантувати їхній захист. Держава повинна захищати та відстоювати права своїх громадян. Забезпеченню і дотриманню справедливості в суспільстві слугує суд. Суд має гарантувати дотримання закону й виносити рішення згідно з Конституцією.

Україна є учасницею таких міжнародних договорів:

– Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права.

– Європейська конвенція захисту прав і свобод людини.

Відповідно до них особи, які перебувають під юрисдикцією України, можуть звернутися до міжнародних органів з прав людини за захистом своїх прав.

До міжнародних правозахисних органів належать:

– Комітет з прав людини ООН.

– Європейський суд з прав людини.

Міжнародна співпраця держав у галузі прав людини відбувається у формі запровадження певних стандартів щодо змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов’язань дотримуватися цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві та в повсякденній діяльності. Ці норми закріплено у низці документів, прийнятих міжнародним співтовариством у рамках діяльності ООН.

Європейський суд відіграє важливу роль у захисті прав людини в Україні. На відносини українців зі своєю державою поширилась юрисдикція Європейського суду з прав людини з 11 вересня 1997 року, коли Україна ратифікувала Європейську конвекцію прав людини.

Сама Конвенція являє собою міжнародний договір, згідно з яким країни – члени Ради Європи зобов’язались гарантувати деякі основоположні права людини всім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією.

Важливою функцією Європейського суду з прав людини є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції державами-учасницями. Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані у Конвенції і протоколах до неї. Важливість Конвенції обумовлена не тільки широтою закріплених у ній прав, а й механізмами захисту, створеними для розслідування можливих порушень і для забезпечення виконання обов’язків, передбачених Конвенцією. Вона дає право громадянину держави, у якій поширилась юрисдикція Європейського суду, звернутися до цього органу, якщо громадянин вважає, що його права було порушено й суд виніс несправедливе рішення. Конституція України надає право громадянам України звернутись із заявою до Європейського суду.

У статті 55 Конституції України зазначено: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Європейський суд є унікальним міжнародним юрисдикційним органом, тому що до нього можна звернутись без згоди на це відповідної держави. Під юрисдикцією суду перебуває близько 755 мільйонів людей. Офіційними мовами суду є англійська та французька. Однак, за бажанням, особа може звертатись до Секретаріату суду офіційною мовою однією з держав, що ратифікували Конвенцію.

З 1 листопада 1998 року ця установа розташована в Страсбурзі (Франція). Там знаходиться і сама Рада Європи.

Скаргу до Європейського суду можуть подати:

– фізична особа;

– група осіб;

– неурядова організація;

– держава – член Ради Європи.

У разі, коли заява визнається прийнятою, заявник повинен довести, що він вичерпав усі можливі національні засоби правового захисту в державі, де, як стверджується у заяві, відбулося порушення права. Заяву потрібно надсилати впродовж шести місяців після дати прийняття судом певної країни остаточного рішення.

У випадку визнання звернення прийнятним суд може запропонувати:

– дружнє врегулювання;

– вирішити справу за відповідністю власної процедури;

Суд після реформи буде розглядати справи протягом двох років.

При цьому Європейський суд не є вищою інстанцією щодо судової системи держави-учасниці Конвенції, тому він не може скасувати рішення, винесене органом державної влади чи національним судом, не дає вказівок законодавцю, не здійснює абстрактний контроль національного законодавства або судової практики, не має права давати розпорядження про вжиття заходів, які мають юридичні наслідки.

Суд розглядає тільки конкретні скарги з тим, щоб встановити, чи дійсно були допущені порушення вимог Конвенції.

Тому перш ніж звернутися із заявою до міжнародних органів Ради Європи з захисту прав людини, відповідно до ст.34 Конвенції, потрібно взяти до уваги наступні рекомендації:

1) необхідно визначити міжнародний орган, до якого буде подано скаргу;

2) якщо це Європейський суд з прав людини, то повинні бути чіткі докази порушеного права, а саме норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод;

3) повинні бути вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту;

4) особа, чиє право було порушене, повинна бути згодна виступити позивачем у справі;

5) необхідно розрахувати час і можливості, маючи на увазі, що звернення до міжнародних органів і розгляд справи можуть вимагати декількох років, а підтримка звинувачення проти держави у Суді неможлива без кваліфікованого адвоката;

6) взяти участь у підготовці скарги;

7) бажано знайти громадську організацію, яка має досвід спілкування з міжнародними органами з захисту прав людини, і звернутися до неї за допомогою; бажано, щоб така допомога була безкоштовною.

8) використати засоби масової інформації для повідомлення про подання скарги, про хід її розгляду і результати.

Звернення до міжнародних органів з захисту прав людини може мати різні причини і різні наслідки. Але в будь-якому випадку мова йде про зусилля, пов’язані з відстоюванням прав людини. Хоч це може бути нелегко, такими  зусиллями не варто знехтувати.

За інформацією, наданою помічником судді

На вулиці середина літа і у розпалі сезон відпусток.

Законодаством України гарантується право кожному працівникові на відпустку. Право на оплачувану щорічну відпустку передбачено статтею 45 Конституції України. Умови, тривалість і порядок надання відпусток визначено КЗпП, Законом України «Про відпустки», Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу» й іншими законодавчими актами.

Право на відпустку мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від виду діяльності та галузевої приналежності, а також громадяни, які працюють за трудовим договором у фізособи (ч. 1 ст. 2 Закону «Про відпустки»).

Тобто сумісники та працівники, що працюють у режимі неповного чи скороченого робочого часу, мають однакові з іншими працівниками права на отримання щорічної відпустки.

До того ж законодавчо встановлено можливість надання працівникам щорічних додаткових відпусток.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткової відпусток не може перевищувати 59 к.дн. протягом одного календарного року.

Щорічна основна та додаткова відпустки за бажанням працівника можуть бути надані одночасно чи окремо.

Відповідно до статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Для державних службовців тривалість щорічної основної оплачуваної  відпустки передбачено 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати (ст.57 ЗУ «Про державну службу»).

Також за кожний рік державної служби після досягнення п’ятирічного стажу державної служби надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Тривалість відпусток незалежно від  графіків роботи для працівників   розраховується в календарних днях.

Під час визначення тривалості відпустки не враховуються:

• дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої в установленому порядку, а також відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 78 КЗпП);
• святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП), що припадають на відпускний період (ст. 78¹КЗпП).

Відпустка автоматично подовжується на кількість таких святкових або неробочих днів. Вихідні (субота й неділя) не вважаються ані святковими, ані неробочими днями.

Щорічні відпустки зазвичай надаються працівникові з таким розрахунком, аби вони були використані до закінчення робочого року.

У перший рік працівник має право на відпустку повної тривалості лише по закінченню 6 місяців безперервної роботи.

У разі якщо відпустка надається раніше – до настання 6 – місячного строку – її тривалість розраховується пропорційно відпрацьованому часу.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи надаються в будь-який час робочого року згідно із затвердженими графіками. Щоправда, деяким категоріям працівників щорічні відпустки надають у зручний для них час.

Власник (уповноважений ним орган) зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за 2 тижні до встановленого графіком строку. Форму такого повідомлення законодавчо не встановлено, тому його оформлення має довільний характер.

Вважається також, що працівника письмово повідомлено про відпустку, якщо він поставив підпис у наказі про відпустку.

Щорічні (основна та додаткові) відпустки надаються працівникам зі збереженням на такий період місця роботи (посади) і зарплати (ст. 74 КЗпП).

Механізм обчислення заробітної плати працівникам за час відпусток і компенсації за невикористані відпустки встановлено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100 (далі — Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв’язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться, зважаючи на виплати за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки чи виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, у якому надається відпустка чи виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Розрахунок відпускних здійснюється шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців (або за менший фактично відпрацьований період) на відповідну кількість календарних днів року (чи меншого відпрацьованого періоду) за винятком святкових і неробочих днів, установлених законодавством. Одержаний результат перемножується на кількість календарних днів відпустки.

Завдання судової статистики – виробити якісні статистичні дані з метою задоволення інформаційних потреб органів судової влади України на загальнодержавному та регіональному рівнях, а також на рівні окремого суду.

Також вона служить для задоволення потреб зовнішніх користувачів у якісній статистичній інформації та інформування широкого кола громадськості шляхом оприлюднення статистичних даних про стан здійснення правосуддя в Україні.

У Сьомому апеляційному адміністративному суді функціонує відділ аналітично-статистичної роботи. Окрім поточного інформаційно-аналітичного забезпечення суддів, що має на меті підвищення якості судочинства, відділ аналітично-статистичної роботи проводить роботу над аналізом рішень СААС за результатами апеляційного перегляду рішень судів першої інстанції Сьомого апеляційного адміністративного округу у розрізі  категорій адміністративних справ.

Працівники відділу детально вивчають зміни до законодавства задля прогнозування надходження певної категорії справ до Сьомого апеляційного адміністративного суду. Також враховують збільшення кількості звернень до суду з метою попередження типових проблем, які виникають під час здійснення судочинства.

Під час реалізації цього напрямку  у пригоді стає класифікатор категорій адміністративних справ. На його основі визначається спеціалізація суддів адміністративних судів із розгляду справ, розподіляються справи між суддями, ведеться звітність судів про судовий розгляд справ, здійснюється систематизація та узагальнення судової практики, визначаються навантаження на суддів та складність справ.

Важливо не лише проаналізувати зроблене, а й спрогнозувати ймовірну кількість надходження різних категорій адміністративних справ та матеріалів до СААС у поточному році. Завданням цього аналізу є відображення тих процесів, що відбуваються під час здійснення правосуддя. Використання такої статистичної інформації має важливе значення для своєчасного виявлення тенденцій, що виникають у судовій діяльності, їхнього аналізу та вжиття необхідних заходів для усунення недоліків у роботі, підвищення рівня надання судово-адміністративних послуг.

Зауважимо, що коефіцієнти та показники можуть змінюватись внаслідок різних чинників, що впливатиме на кількість справ та матеріалів, що надійдуть на розгляд суддям Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Результати перегляду суддями Сьомого апеляційним адміністративним суду рішень судів першої інстанції за апеляційними скаргами у розрізі категорій адміністративних справ за період з 03.10.2018 по 21.06.2019, відповідно до Класифікатора категорій адміністративних справ, затвердженого рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 31.10.2013 №114, наведено у діаграмах 1 і 2.

Під час розрахунку прогнозованого надходження категорій справ необхідно враховувати зміни у законодавстві, зокрема такі, як пенсійна реформа, скасування мораторію на здійснення перевірок контролюючими органами, децентралізація, а також практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

Отже, у зв’язку зі стрімким потоком змін у законодавстві України та запровадженням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС) відділ аналітично-статистичної роботи Сьомого апеляційного адміністративного суду постійно здійснює моніторинг апеляційного перегляду рішень судів першої інстанції округу у розрізі категорій адміністративних справ для подальшого прогнозування надходження адміністративних справ певних категорій та виконання забезпечення автоматизованої аналітичної і статистичної обробки інформації.

 За інформацією відділу аналітично-статистичної роботи суду

Існують матеріальні носії інформації з обмеженим доступом. Доступ до таких документів має лише визначене коло осіб, а її оприлюднення заборонено законом. Ці заходи здійснюються виключно в інтересах національної безпеки або охорони прав людини. Документам, що містять службову інформацію, присвоюється гриф  «Для службового користування».

У Сьомому апеляційному адміністративному суді організація роботи з такими документами покладається на відділ надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду.

Питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування” вирішується виконавцем або посадовою особою, яка підписує документ, відповідно до переліку відомостей, що становлять службову інформацію та з дотриманням вимог частини другої статті 6 та статті 9 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

В окремих випадках питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування” може бути розглянуто комісією з питань роботи із службовою інформацією за поданням посадової особи, яка підписуватиме документ.

На документах, що містять службову інформацію з:

• мобілізаційних питань, додатково проставляється відмітка “Літер “М”;
• питань криптографічного захисту службової інформації – відмітка “Літер “К”;
• питань спеціальної інформації – відмітка “СІ”.

Категорії документів, на яких проставляється відмітка “Літер “К”, визначаються нормативно-правовими актами Адміністрації Держспецзв’язку.

Прийом та реєстрація вхідної кореспонденції з грифом “Для службового користування” здійснюється відділом надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду. Така кореспонденція розкривається працівником вказаного відділу, відповідальним за діловодство стосовно документів, що містять службову інформацію. При цьому перевіряється відповідність кількості аркушів, примірників, додатків до документів та їх реєстраційних індексів зазначеним на конверті (пакованні) та у супровідному листі. У разі виявлення пошкоджень чи невідповідностей документ не реєструється, і складається відповідний акт у двох примірниках.

Під час реєстрації таких вхідних документів на першому аркуші або на конверті від руки або за допомогою штампа відповідальним працівником відділу проставляється відмітка про надходження із зазначенням скороченого найменування установи – одержувача документа, реєстраційного індексу, дати (у разі термінового виконання – години і хвилини) одержання документа.

Облік електронних носіїв інформації, на які планується записувати службову інформацію, ведеться відділом надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду в журналі. На захисній оболонці електронного носія інформації зазначаються найменування суду, обліковий номер і дата взяття на облік електронного носія, гриф “Для службового користування”.

Вхідні, вихідні, внутрішні документи з грифом “Для службового користування” передаються працівникам відповідно до резолюцій керівника апарату суду або особи, на яку покладено виконання його обов’язків.

Етапи проходження документів з грифом “Для службового користування” в суді повинні обов’язково відображатися у реєстраційних формах (журналах, картках, електронній базі даних).

Створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів з грифом “Для службового користування” у Сьомому апеляційному адміністративному суді здійснюється відповідно до вимог законодавства, що регулює питання роботи з електронними документами та питання електронного документообігу.

За інформацією відділу надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для виконання цього завдання в Україні створено систему адміністративних судів. Однією з категорії підсудних справ апеляційним адміністративним судам є справи щодо захисту виборчих прав громадян, зокрема невід’ємного права кожного громадянина України вільно обирати владу.

Зважаючи на те, що Указом Президента України №303/2019 від 21 травня 2019 року «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів достроково» припинено повноваження Верховної Ради України восьмого скликання та призначено позачергові вибори до Верховної Ради України на 21 липня 2019 року, вважаємо доречним зупинитися на основних аспектах процедури виборчих спорів.

Так, згідно з п.6 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму (виборчі спори), належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

За загальним правилом суд вирішує справи, що пов’язані з виборчим процесом у дводенний строк після надходження позовної заяви. Варто зазначити, що у виборчих справах суд проголошує повне судове рішення, а копії судового рішення невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються  їм, якщо вони не були присутні на судовому засіданні.

За наслідками розгляду позову судом апеляційної інстанції судове рішення набирає сили з моменту його проголошення.

Враховуючи типові помилки під час подання позову до суду, звертаємо увагу на те, що для забезпечення невідкладного та правильного вирішення спору судом важливе значення має й уважність громадян та знання законодавства стороною, що подає відповідний позов, адже саме від правильного визначення підсудності вказаної категорії справ та від належного оформлення позовної заяви і всіх матеріалів залежить як процес і кінцевий результат вирішення спору, так і  реалізація виборчого права громадян.

Джерело:

Закон і бізнес

Сьогодні поговоримо про законотворчість та необхідність тісних зв’язків між законодавчою і правозастосовною діяльністю на прикладі вирішення однієї адміністративної справи.

Цю тему обрано невипадково, адже законодавство відіграє особливо значущу роль у житті окремої людини та суспільства загалом. Саме така роль законодавства і викликає потребу в знанні, перш за все того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, і чи достатньо тих механізмів формування законодавства, які існують наразі.

На сьогодні у юридичній літературі відсутнє єдине поняття «законотворчість». Нерідко це поняття вживається у контексті законодавчої діяльності та трактується як діяльність законодавчого органу, які закріплюються у формі законів та інших нормативно-правових актах.

На мій погляд, поняття законотворчої діяльності у широкому розумінні охоплює процес правотворчого замислу та включає практичну реалізацію юридичної норми. А для виявлення законодавчої ініціативи проводиться величезна робота, яка стосується та впливає на процес прийняття законів. Насамперед виникає та осмислюється законотворчий замисел, аналізуються суспільні відносини, межі й способи їх регулювання, відбувається підготовка проекту закону, отримуються попередні та поточні консультації щодо його положень, залучаються наукові та спеціалізовані установи до написання проекту закону та внесення змін до вже існуючих законодавчих положень.

Виходить, що законотворчість поглинає як законодавчу діяльність та законодавчий процес, так і аналітичну та наукову діяльність за результатами правозастосовної практики. Отже, для творення якісних правових норм до цієї роботи, на моє переконання, повинно залучатися широке коло юристів, науковців та аналітиків. Більше того, цю клопітку роботу необхідно чітко законодавчо відобразити, передбачивши різні механізми врегулювання питань суспільних потреб й колізій у законодавстві.

Необхідно зазначити, що сам по собі законотворчий замисел не пов’язаний з юридичними діями, проте вже наступний етап – законодавча ініціатива –входить до законодавчої діяльності та визначається статтею 93 Конституції України. Зокрема, право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (далі – ВРУ) за конституційними положеннями належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Водночас ст. 89 Регламенту ВРУ (далі – Регламент) містить розширений перелік суб’єктів, які мають  право законодавчої ініціативи, та крім вищезазначених включає Національний банк України.

За положеннями Регламенту право законодавчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до Верховної Ради:

1) проектів законів, постанов;

2) проектів інших актів Верховної Ради;

3) пропозицій до законопроектів;

4) поправок до законопроектів.

Крім того до законопроекту додається пояснювальна записка, яка має містити:

1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства;

2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття;

3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

До законопроекту про внесення змін до законів додається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відповідних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін.

Якщо ж законопроект, проект іншого акту вноситься за погодженням з відповідними органами виконавчої чи судової влади, до нього додається таке погодження.

За дорученням Голови Верховної Ради України, його заступників або за рішенням головного комітету законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження, при цьому предмет і мета експертизи, пошуку, дослідження повинні бути чітко визначені (ст. 103 Регламенту ВРУ).

При цьому при підготовці до першого читання зареєстрований та включений до порядку денного сесії законопроект в обов’язковому порядку направляється для проведення наукової експертизи, а при підготовці до всіх наступних читань – для проведення юридичної експертизи та редакційного опрацювання у відповідні структурні підрозділи Апарату Верховної Ради. Остаточна юридична експертиза і редакційне опрацювання здійснюються після прийняття акту Верховної Ради в цілому.

Ті законопроекти, які мають системний характер для окремих галузей законодавства і необхідність наукового опрацювання яких при підготовці до першого читання встановив профільний комітет, направляються для одержання експертних висновків до Національної академії наук України. Окремі законопроекти також можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій або окремих фахівців.

Необхідно зазначити, що експертні висновки повинні бути подані до Верховної Ради не пізніше 14 днів з дня надходження такого звернення від посадових осіб та органів Верховної Ради. Якщо в установлені строки висновки не одержано, вважається, що зауваження відсутні.

Висновки ж, підготовлені за результатами експертизи, направляються головному комітету для врахування при розгляді законопроекту та прийняття рішення стосовно подальшої роботи над ним.

Щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України, то до таких додаються висновки ВС (ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 1 Регламентом Пленуму Верховного Суду).

Отже, вітчизняна законодавча процедура охоплює надання експертних висновків та їх урахування при прийнятті законів. Водночас як показує аналіз правозастосовної практики, законодавство не завжди є якісним та пропорційним цілям, які мали б бути досягнуті.

Прикладом є рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 806/3265/17 за позовом громадянина до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі – УДМС) про визнання протиправною бездіяльності щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки з зобов’язанням оформити та видати такий паспорт відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою ВРУ від 265.06.1992 № 2503-XII.

Нагадаємо обставини цієї справи. У 2017 році громадяни України зареєстрували шлюб та взяли спільне прізвище. Згодом позивачка звернулася до УДМС із заявою про видачу їй паспорта громадянина України у вигляді книжечки з можливістю вклеювання фотографії, без жодного електронного носія інформації, для зчитування якої необхідні додаткові пристрої, без зняття біометричної інформації та без внесення відомостей про неї до Єдиного державного демографічного реєстру. Така її заява мотивована тим, що через свої релігійні переконання позивачка відмовляється від присвоєння їй цифрового ідентифікатора особистості у виді унікального номера запису в реєстрі, від зняття біометричної інформації щодо себе та її подальшого зберігання, використання, обробки в Єдиному державному демографічному реєстрі. При цьому, позивачка послалась на положення ст. 35 Конституції України, яка гарантує право на свободу світогляду і віросповідання.

Проте, Управління Державної Міграційної Служби (далі – УДМС) відмовило у задоволенні заяви. У відповіді УДМС зазначило, що положеннями Закону № 5492-VI (у редакції, викладеній згідно із Законом України від 14.07.2016 № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України») встановлено форму паспорта громадянина України, яка виготовляється лише у формі пластикової картки типу ID-1 та містить безконтактний електронний носій, що затверджено Постановою № 302. Остаточне приймання документів для оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року припинено з 01 листопада 2016 року, тому законні підстави для виготовлення паспорта громадянина України в іншій формі чи іншим способом, ніж це встановлено Законом № 5492-VI та Постановою № 302, у УДМС відсутні.

Вказані обставини стали підставою для звернення особи до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Цю справу розглянув Касаційний адміністративний суд Верховного Суду як зразкову та відмовив у задоволенні позовних вимог громадянки.

Проте Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) постанову касаційного суду скасувала, зазначивши, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, що в цьому випадку було відсутнім.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується також із ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Формуючи правовий висновок у цій справі ВП ВС звернула увагу, що відповідно до ст. ст. 13, 21 Закону № 5492-VI документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, є паспорт громадянина України, який містить безконтактний електронний носій.

Отже, у разі відсутності паспорта така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв’язку з неможливістю їх реалізації.

ВП ВС констатує, що безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні дані особи. Оскільки громадянка згоди на таку обробку не надавала, то порушено принцип поваги до приватного життя суб’єкта персональних даних шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних.

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб’єкта персональних даних.

Водночас ВП ВС звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

ВП ВС вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних. Їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу – використання традиційних методів ідентифікації особи.

За сталою практикою ЄСПЛ першою умовою виправданості втручання у право, яка гарантована ст. 8 Конвенції, є передбачення її законом. Тлумачення терміну «закон» є автономним та до його якості ставляться певні вимоги (рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, заява № 18139/91, п. 37). Зокрема, під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, «доступності» та «передбачуваності».

Таким чином, ВП ВС дійшла висновку, що норми Закону № 5492-VI  не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. Зазначене є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, що забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, ВП ВС звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві та відповідає легітимній меті (наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007). Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету – кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акту, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

У цьому контексті ВП ВС посилається на рішення ЄСПЛ у справі «Х’ю Джордан проти Великої Британії», де суд  сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».

В результаті ВП ВС дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі – у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

Разом з тим, при вирішенні спору Суд зробив висновок, що законодавець, приймаючи Закон № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.

З наведених правових висновків ВП ВС випливає необхідність державного урегулювання питання якості згаданих законів. Водночас процедури впровадження правових висновків ВП ВС, інших законодавчих колізій та експертних висновків, виявлених під час правозастосування, на законодавчому рівні чітко не визначено, що й позначається на якості законів.

Головним висновком із наведеного є те, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно можуть сприйматись тими чи іншими групами  суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

За інформацією начальника

відділу узагальнення судової практики