Тема прав і обов’язків громадян загострюються під час дії особливого періоду. Відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 передбачено, що у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені  Конституцією України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”.

На практиці пересічні українці, які пов’язані цивільними правовідносинами з громадянами російської федерації та республікою білорусь стикаються з проблемою оформлення цих відносин в юридичні площині, оскільки для забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави України у зв’язку з військовою агресією рф установлено мораторій (заборону) на виконання, у тому числі в примусовому порядку, грошових та інших зобов’язань, кредиторами (стягувачами) за якими є рф або такі особи (далі – особи, пов’язані з державою-агресором), до прийняття та набрання чинності спеціальним Законом України, який би врегульовував такі відносини.

Відповідно до постанови КМУ від 03.03.2022 N 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» (постанова №187) до осіб, пов’язаних з рф та республікою білорусь віднесено:

• громадян рф, крім тих, що проживають на території України на законних підставах;
• юридичних осіб, створених та зареєстрованих відповідно до законодавства рф;
• юридичних осіб, створених та зареєстрованих згідно із законодавством України, кінцевим бенефіціарним власником, членом або учасником (акціонером), що має частку у статутному капіталі 10 і більше відсотків, якої є рф, крім того, що проживає на території України на законних підставах, або юридична особа, створена та зареєстрована відповідно до законодавства Російської Федерації, у тому числі у випадку виконання зобов’язань перед ними за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті.

Щоправда, із цього переліку є винятки. Зокрема такі обмеження не стосуються юридичних осіб, утворених та зареєстрованих відповідно до законодавства України:

• які є банками або за рахунками яких на підставі нормативно-правових актів або рішень Національного банку дозволяється здійснення обслуговуючими банками видаткових операцій;
• та тих, які є постачальниками електронних комунікаційних мереж та/або електронних комунікаційних послуг, визначеними розпорядженням Національного центру оперативно-технічного управління мережами телекомунікацій, прийнятим відповідно до Порядку оперативно-технічного управління телекомунікаційними мережами в умовах надзвичайних ситуацій, надзвичайного та воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 2004 р. № 812 “Деякі питання оперативно-технічного управління телекомунікаційними мережами в умовах надзвичайних ситуацій, надзвичайного та воєнного стану”.

Хто, відповідно до законодавства України, є тими особами, що на законних підставах проживають в Україні. Статтею 1 Закону України “Про громадянство України” унормовано, що проживання на території України на законних підставах – проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або мають військовий квиток, виданий іноземцю чи особі без громадянства, які в установленому порядку уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту або Національній гвардії України, або мають посвідчення біженця чи документ, що підтверджує надання притулку в Україні.

Крім того, постановою № 187 встановлено мораторій на відчуження, передання в заставу, будь-які інші дії, які мають чи можуть мати наслідком відчуження нерухомого майна, цінних паперів, корпоративних прав, права участі в юридичній особі, прав вимоги до боржника у справах про банкрутство (неплатоспроможність), транспортних засобів, повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання російською федерацією або особами, пов’язаними з державою-агресором, на користь осіб, пов’язаних із державою-агресором, або на користь російської федерації, крім:

– безоплатного відчуження на користь держави Україна,

– для задоволення вимог Національного банку за наданими кредитами рефінансування з підтримки ліквідності банків;

– відчуження Фондом гарантування вкладів фізичних осіб або уповноваженою особою Фонду майна банку, щодо якого Національним банком прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;

– відчуження права участі в юридичній особі за наявності рішення Кабінету Міністрів України про погодження такого відчуження.

Підлягають зупиненню незавершені нотаріальні дії за зверненням особи, пов’язаної з державою-агресором, визначеної постановою №187. У разі звернення такої особи за вчиненням нотаріальної дії нотаріус відмовляє в її вчиненні. Водночас такі обмеження не поширюються на нотаріальні дії із засвідчення справжності підпису на заяві про вихід із громадянства рф та посвідчення заповіту військовополоненого, а також на звернення юридичних осіб, визначених абз. 5 пп. 1 п. 1 постанови КМУ від 28.02.2022 № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану».

Разом з тим, постановою КМУ від 10.03.2023 № 213 внесено зміни до постанови № 187, якими передбачено відчуження на вказані об’єкти на підставі рішення суду або свідоцтва про право на спадщину.

Водночас доцільно зазначити, що 1 грудня 2022 року прийнято Закон України № 2783-IX «Про вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», який  набув чинності 23 грудня 2022 року. Цей закон передбачає зупинення дії у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь.

Розберемо, що це означає на практиці і як це впливає на оформлення правовідносин для пов’язаних осіб. Чи можуть громадяни рф та білорусі вільно отримати захист в українських судах та оформити свідоцтва на спадщину?

Відповідно до статті 72 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, якщо договором не передбачається інше або якщо учасники не погодились про інше, зупинення дії договору відповідно до його положень або відповідно до цієї Конвенції звільняє учасників, у взаємовідносинах яких зупиняється дія договору, від зобов’язання виконувати договір у своїх взаємовідносинах протягом періоду зупинення.

Стаття 25 Закону України «Про міжнародні договори України» містить аналогічну норму, відповідно до якої зупинення дії міжнародного договору України за умов, якщо договір не передбачає іншого, чи за відсутності іншої домовленості з іншими його сторонами, звільняє Україну від зобов’язання виконувати його протягом періоду зупинення дії договору з тими його сторонами, з якими зупинено дію договору, і не впливає стосовно іншого на встановлені договором правові відносини України з іншими його сторонами.

Таким чином, з дати зупинення дії Мінської конвенції:

• не здійснюватиметься співробітництво судів та інших компетентних органів України з відповідними органами російської федерації і республіки білорусь з питань надання правової (судової) допомоги та екстрадиції у цивільних і кримінальних справах на підставі Конвенції, у тому числі, безпосередні зносини установ юстиції відповідно до Протоколу до неї;
• визнання і виконання судових рішень російської федерації та республіки білорусь на території України можливо на основі принципу взаємності відповідно до статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України;
• у разі необхідності визнання і виконання рішень судів України на території російської федерації та республіки білорусь слід також виходити з принципу взаємності та звертатися заінтересованим особам до відповідних судів цих держав;
• пред’явлення на території України судових рішень російської федерації та республіки білорусь, що підтверджують будь-які факти і за своїм характером не потребують примусового виконання можливо після визнання такого рішення судом України відповідно до глави 2 розділу ІХ Цивільного процесуального кодексу України;
• співробітництво у цивільних і кримінальних справах у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь може здійснюватися на підставі чинних у двосторонніх відносинах конвенцій Ради Європи, ООН та гаазьких конвенцій (за наявності поштового зв’язку) або за принципом взаємності (за наявності дипломатичних зносин). Перелік відповідних міжнародних договорів України з правових питань розміщено тут: https://minjust.gov.ua/m/bilorus та https://minjust.gov.ua/m/rosiya.

Тобто можемо зробити висновок, що урядовою постановою право громадян держави-агресора на звернення до суду та для вчинення нотаріальних дій можливо за дотриманням передбачених умов, чинних у двосторонніх відносинах конвенцій Ради Європи, ООН та гаазьких конвенцій або на основі принципу взаємності відповідно до статей 462 і 471 Цивільного процесуального кодексу України.

При цьому доцільно пам’ятати, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

За інформацією відділу узагальнення судової практики

13 липня 2023 року ВРУ ухвалено законопроєкт № 8392 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування санкцій”. Зокрема ЗУ від 14.08.2014 № 1644-VII “Про санкції” доповнено статтями 5-3, 5-4, якими передбачено створення реєстру санкцій. Такі нововведення створюються з метою надання публічного доступу до актуальної та достовірної інформації про всіх суб’єктів, щодо яких застосовано санкції, та удосконалення порядку стягнення активів фізичних та юридичних осіб у дохід держави. Джерелом інформації в реєстрі є рішення Ради національної безпеки та оборони України, введені в дію указами Президента України.

Отже, відтепер запрацює автоматизована система збирання, зберігання захисту, обліку, пошуку та надання інформації про всіх суб’єктів, щодо яких застосовано санкції. Порядок створення та доступу до Реєстру визначатиметься Положенням про Державний реєстр санкцій, затвердженим Радою національної безпеки і оборони України, а держателем реєстру, за законодавчими положеннями, повинен стати Апарат РНБО.

Передбачено, що реєстрація здійснюється невідкладно, але не пізніше оприлюднення Указу Президента про введення в дію рішення РНБО. Передбачається, що Реєстр повинен вестися державною та англійською мовами, з використанням програмного продукту відповідно до національних стандартів, що забезпечить його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами.

Особливу увагу приділено справам про стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо або опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними. Так, доповнено норми КАС України та встановлено строк звернення до Антикорупційного суду з такими заявами впродовж строку дії правового режиму воєнного стану.

У світлі зазначеного нагадаємо, що Закон України «Про санкції» діє з  серпня 2014 року, а його прийняття викликано невідкладним реагуванням на загрози національній безпеці України в умовах російської агресії в Криму та на Донбасі.

У свою чергу, перелік суб’єктів, до яких можуть бути застосовані санкції передбачений частиною другою статті 1 Закону України від 14.08.2014 № 1644-VII “Про санкції”, зокрема щодо іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність.

Підставами для застосування санкцій є дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод (п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про санкції»).

При цьому, дискусійним залишається питання відбору тих осіб, до яких застосовано санкції, та доказів їх підставності. Прикладом судового розгляду питань про наявність або відсутність підстав для застосування санкцій є справа № 640/7408/20.

Водночас у Законі «Про санкції» не прописано механізму оскарження санкцій, тому очевидним правозастосуванням у цьому випадку є використання загальних положень, передбачених ст. 122 КАС України, відповідно до положень частини четвертої цієї статті, справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України підсудні Верховному Суду як адміністративному суду першої інстанції.

З огляду на зазначене задля уникнення масовості судових справ проти держави Україна у ЄСПЛ важливим є зберегти принцип пропорційності між державним інтересом у сфері національної безпеки та ступенем втручання в права і свободи громадян і принцип правової визначеності.

За інформацією начальника
відділу узагальнення судової практики

У нових редакціях процесуальних кодексів відбулись докорінні зміни у багатьох судових процедурах, починаючи від нових засобів доказування і закінчуючи запуском електронного судочинства. Про більшість процесуальних новел ми розповідали у своїх матеріалах на офіційному веб-сайті та на сторінках юридичних видань. Наразі зупинимось на змінах, які відбулись у сфері представництва інтересів у судах, наданні правничої допомоги учасникам справи та стягнення витрат на правову допомогу, у розрізі правозастосовної практики.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-III «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16¹. За змістом пп. 11 пункту 16¹, представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131^-1 та статті 131² Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюватиметься з 1 січня 2020 року.

Винятком із зазначеного правила є представництво у суді у провадженнях, які розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». У таких справах представництво здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, тобто до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Тому з 1 січня 2019 року представництво інтересів осіб в судах усіх інстанцій у справах, у яких не відкриті провадження до 30 вересня 2016 року, (дати набуття чинності Закону України від 02.06.2016 № 1401-III), здійснюється адвокатами.

Водночас, як зазначено у ст. 131²  Конституції України, Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

В адміністративному процесі, зокрема, малозначними справами є адміністративні справи незначної складності, у яких характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин. (ч. 20 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України – далі КАС України).

Уточнення щодо справ незначної складності наведено у частині 6 статті 12 КАС України, зокрема це справи про:

– прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

– оскарження бездіяльності суб’єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

– припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

– оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

– стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

– оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акту, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

– перебування іноземців або осіб без громадянства на території України;

– а також типові справи й інші справи, у яких суд дійде висновку про їхню незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Отже, відповідно до положень ст. 131² Конституції України та частини другої ст. 16 КАС України,  з 1 січня 2019 року представництво в судах всіх інстанцій як вид правничої допомоги здійснюється винятково адвокатами, крім зазначених вище випадків. У тих випадках правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

У свою чергу, порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються КАС України та Законом України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Як свідчить практика, однією з проблем у галузі представництва інтересів сторін у суді є належність та допустимість документів для підтвердження повноважень представника.

Необхідно зазначити, що зміст домовленості, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) обумовлено умовами договору, зокрема і зобов’язання оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору про надання правової допомоги.

Разом з цим для підтвердження своїх повноважень представник сторони, інших учасників справи, згідно зі ст. 59 КАС України, надає суду довіреність або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Ордер – це письмовий документ, що у випадках, встановлених Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Типову форму ордера затверджує Рада адвокатів України.

Згідно з пунктом 14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 № 36, ордер форми, встановленої цим Положенням, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об’єднання (бюро) зобов’язані вказати на звороті ордера. При цьому будь-яких застережень та вказівок щодо обов’язковості відмітки про обмеження правомочності адвоката в ордері та скріпленні особистим підписом адвоката законодавцем не передбачено.

З аналізу судової практики у спорах про правомірність представництва сторони у справі встановлено, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката й надання договору про правничу допомогу. Його копії або витягу разом із ордером чинна редакція КАС України не вимагає.

Новими редакціями процесуальних кодексів значною мірою удосконалено питання компенсації судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу. Адже витрати на правничу допомогу покладені на сторін правовідносин, які захищають порушені права у суді.

Чи передбачений за новою редакцією КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу? Про ці актуальні питання компенсації витрат на правничу допомогу піде мова далі.

Відповідно до старої редакції КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу встановлювався Законом України від 20.12.2011    № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Новою редакцією КАС України змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у новій редакції немає норми щодо обмеження або граничного розміру компенсації витрат на правничу допомогу, а Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Таким чином, на сьогодні закон не обмежує розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. (ст. 134 КАС України)

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат належать:

– розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, що визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

– розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, який встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Зміна підходів до питання компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження можливих витрат максимальною сумою) потребувала запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Так, положеннями частини четвертої ст. 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Крім того, частиною п’ятою цієї ж статті запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так, встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, зокрема впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд на підставі частини дев’ятої ст. 139 КАС України враховує:

1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов’язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, у новій редакції КАС України закладено критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і пов’язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов’язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не якось іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу ( ч. 6, 7 ст. 134 КАС України).

У разі задоволення позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або його посадової чи службової особи (ч. 1 ст. 139 КАС України).

Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб’єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень. При цьому склад та розміри витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, належать до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

За інформацією начальника відділу узагальнення судової практики