Сьогодні питання прав і свобод людини і громадянина посідає важливу роль у зовнішній і внутрішній політиці всіх держав світової спільноти. Усі люди народжуються вільними й рівними у своїх правах. Права людини є соціальними й політичними гарантіями, необхідними для захисту особи від посягань на людську гідність із боку сучасних держав і сучасних ринків.

Насамперед це такі права:

– право на життя;
– право на вільну працю;
– право на освіту.

Цими й іншими питаннями з прав людини займається ООН. Усі люди є рівними перед законом. Сучасна демократична система має на меті допомогти людині у вирішенні її проблем. Певним чином ця система підкоряє людей, але щоб досягти миру й рівності прав між людьми не тільки своєї країни, але і всіх держав світу. Держава й людина повинні існувати як рівноправні партнери.

Поняття демократії та правової держави залежить від розуміння співвідношення прав та свобод людини й державної влади. Права й відповідальність за них – це стратегічний конституційний пріоритет України.

Конституція України проголосила утвердження прав і свобод людини головним обов’язком держави. Людина повинна реалізувати свої права, а держава гарантувати їхній захист. Держава повинна захищати та відстоювати права своїх громадян. Забезпеченню і дотриманню справедливості в суспільстві слугує суд. Суд має гарантувати дотримання закону й виносити рішення згідно з Конституцією.

Україна є учасницею таких міжнародних договорів:

– Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права.
– Європейська конвенція захисту прав і свобод людини.

Відповідно до них особи, які перебувають під юрисдикцією України, можуть звернутися до міжнародних органів з прав людини за захистом своїх прав.

До міжнародних правозахисних органів належать:

– Комітет з прав людини ООН.
– Європейський суд з прав людини.

Міжнародна співпраця держав у галузі прав людини відбувається у формі запровадження певних стандартів щодо змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов’язань дотримуватися цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві та в повсякденній діяльності. Ці норми закріплено у низці документів, прийнятих міжнародним співтовариством у рамках діяльності ООН.

Європейський суд відіграє важливу роль у захисті прав людини в Україні. На відносини українців зі своєю державою поширилась юрисдикція Європейського суду з прав людини з 11 вересня 1997 року, коли Україна ратифікувала Європейську конвекцію прав людини.

Сама Конвенція являє собою міжнародний договір, згідно з яким країни – члени Ради Європи зобов’язались гарантувати деякі основоположні права людини всім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією.

Важливою функцією Європейського суду з прав людини є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції державами-учасницями. Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані у Конвенції і протоколах до неї. Важливість Конвенції обумовлена не тільки широтою закріплених у ній прав, а й механізмами захисту, створеними для розслідування можливих порушень і для забезпечення виконання обов’язків, передбачених Конвенцією. Вона дає право громадянину держави, у якій поширилась юрисдикція Європейського суду, звернутися до цього органу, якщо громадянин вважає, що його права було порушено й суд виніс несправедливе рішення. Конституція України надає право громадянам України звернутись із заявою до Європейського суду.

У статті 55 Конституції України зазначено: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Європейський суд є унікальним міжнародним юрисдикційним органом, тому що до нього можна звернутись без згоди на це відповідної держави. Під юрисдикцією суду перебуває близько 755 мільйонів людей. Офіційними мовами суду є англійська та французька. Однак, за бажанням, особа може звертатись до Секретаріату суду офіційною мовою однією з держав, що ратифікували Конвенцію.
З 1 листопада 1998 року ця установа розташована в Страсбурзі (Франція). Там знаходиться і сама Рада Європи.

Скаргу до Європейського суду можуть подати:

– фізична особа;
– група осіб;
– неурядова організація;
– держава – член Ради Європи.

У разі, коли заява визнається прийнятою, заявник повинен довести, що він вичерпав усі можливі національні засоби правового захисту в державі, де, як стверджується у заяві, відбулося порушення права. Заяву потрібно надсилати впродовж шести місяців після дати прийняття судом певної країни остаточного рішення.

У випадку визнання звернення прийнятним суд може запропонувати:

– дружнє врегулювання;
– вирішити справу за відповідністю власної процедури;

Суд після реформи буде розглядати справи протягом двох років.

При цьому Європейський суд не є вищою інстанцією щодо судової системи держави-учасниці Конвенції, тому він не може скасувати рішення, винесене органом державної влади чи національним судом, не дає вказівок законодавцю, не здійснює абстрактний контроль національного законодавства або судової практики, не має права давати розпорядження про вжиття заходів, які мають юридичні наслідки.

Суд розглядає тільки конкретні скарги з тим, щоб встановити, чи дійсно були допущені порушення вимог Конвенції.

Тому перш ніж звернутися із заявою до міжнародних органів Ради Європи з захисту прав людини, відповідно до ст.34 Конвенції, потрібно взяти до уваги наступні рекомендації:

1) необхідно визначити міжнародний орган, до якого буде подано скаргу;
2) якщо це Європейський суд з прав людини, то повинні бути чіткі докази порушеного права, а саме норм Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод;
3) повинні бути вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту;
4) особа, чиє право було порушене, повинна бути згодна виступити позивачем у справі;
5) необхідно розрахувати час і можливості, маючи на увазі, що звернення до міжнародних органів і розгляд справи можуть вимагати декількох років, а підтримка звинувачення проти держави у Суді неможлива без кваліфікованого адвоката;
6) взяти участь у підготовці скарги;
7) бажано знайти громадську організацію, яка має досвід спілкування з міжнародними органами з захисту прав людини, і звернутися до неї за допомогою; бажано, щоб така допомога була безкоштовною.
8) використати засоби масової інформації для повідомлення про подання скарги, про хід її розгляду і результати.

Звернення до міжнародних органів з захисту прав людини може мати різні причини і різні наслідки. Але в будь-якому випадку мова йде про зусилля, пов’язані з відстоюванням прав людини. Хоч це може бути нелегко, такими зусиллями не варто знехтувати.

Джерело:

Центр суддівських студій

На вулиці середина літа і у розпалі сезон відпусток.

Законодаством України гарантується право кожному працівникові на відпустку. Право на оплачувану щорічну відпустку передбачено статтею 45 Конституції України. Умови, тривалість і порядок надання відпусток визначено КЗпП , Законом України «Про відпустки », Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу» й іншими законодавчими актами.

Право на відпустку мають громадяни, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від виду діяльності та галузевої приналежності, а також громадяни, які працюють за трудовим договором у фізособи (ч. 1 ст. 2 Закону «Про відпустки »).

Тобто сумісники та працівники, що працюють у режимі неповного чи скороченого робочого часу, мають однакові з іншими працівниками права на отримання щорічної відпустки.

До того ж законодавчо встановлено можливість надання працівникам щорічних додаткових відпусток.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткової відпусток не може перевищувати 59 к.дн. протягом одного календарного року.

Щорічна основна та додаткова відпустки за бажанням працівника можуть бути надані одночасно чи окремо.

Відповідно до статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Для державних службовців тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки передбачено 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати (ст.57 ЗУ «Про державну службу»).

Також за кожний рік державної служби після досягнення п’ятирічного стажу державної служби надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Тривалість відпусток незалежно від графіків роботи для працівників розраховується в календарних днях.

Під час визначення тривалості відпустки не враховуються:
•дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої в установленому порядку, а також відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 78 КЗпП );
•святкові та неробочі дні (ст. 73 КЗпП ), що припадають на відпускний період (ст. 781КЗпП ).

Відпустка автоматично подовжується на кількість таких святкових або неробочих днів. Вихідні (субота й неділя) не вважаються ані святковими, ані неробочими днями.

Щорічні відпустки зазвичай надаються працівникові з таким розрахунком, аби вони були використані до закінчення робочого року.

У перший рік працівник має право на відпустку повної тривалості лише по закінченню 6 місяців безперервної роботи.

У разі якщо відпустка надається раніше – до настання 6 – місячного строку – її тривалість розраховується пропорційно відпрацьованому часу.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи надаються в будь-який час робочого року згідно із затвердженими графіками. Щоправда, деяким категоріям працівників щорічні відпустки надають у зручний для них час.

Власник (уповноважений ним орган) зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за 2 тижні до встановленого графіком строку. Форму такого повідомлення законодавчо не встановлено, тому його оформлення має довільний характер.

Вважається також, що працівника письмово повідомлено про відпустку, якщо він поставив підпис у наказі про відпустку.

Щорічні (основна та додаткові) відпустки надаються працівникам зі збереженням на такий період місця роботи (посади) і зарплати (ст. 74 КЗпП ).

Механізм обчислення заробітної плати працівникам за час відпусток і компенсації за невикористані відпустки встановлено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100 (далі — Порядок № 100 ).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100 , обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв’язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться, зважаючи на виплати за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки чи виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, у якому надається відпустка чи виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Розрахунок відпускних здійснюється шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців (або за менший фактично відпрацьований період) на відповідну кількість календарних днів року (чи меншого відпрацьованого періоду) за винятком святкових і неробочих днів, установлених законодавством. Одержаний результат перемножується на кількість календарних днів відпустки.

Джерело:

Центр суддівських студій

Існують матеріальні носії інформації з обмеженим доступом. Доступ до таких документів має лише визначене коло осіб, а її оприлюднення заборонено законом. Ці заходи здійснюються виключно в інтересах національної безпеки або охорони прав людини. Документам, що містять службову інформацію, присвоюється гриф  «Для службового користування».

У Сьомому апеляційному адміністративному суді організація роботи з такими документами покладається на відділ надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду.

Питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування” вирішується виконавцем або посадовою особою, яка підписує документ, відповідно до переліку відомостей, що становлять службову інформацію та з дотриманням вимог частини другої статті 6 та статті 9 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

В окремих випадках питання щодо необхідності присвоєння документу грифа “Для службового користування” може бути розглянуто комісією з питань роботи із службовою інформацією за поданням посадової особи, яка підписуватиме документ.

На документах, що містять службову інформацію з:

• мобілізаційних питань, додатково проставляється відмітка “Літер “М”;
• питань криптографічного захисту службової інформації – відмітка “Літер “К”;
• питань спеціальної інформації – відмітка “СІ”.

Категорії документів, на яких проставляється відмітка “Літер “К”, визначаються нормативно-правовими актами Адміністрації Держспецзв’язку.

Прийом та реєстрація вхідної кореспонденції з грифом “Для службового користування” здійснюється відділом надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду. Така кореспонденція розкривається працівником вказаного відділу, відповідальним за діловодство стосовно документів, що містять службову інформацію. При цьому перевіряється відповідність кількості аркушів, примірників, додатків до документів та їх реєстраційних індексів зазначеним на конверті (пакованні) та у супровідному листі. У разі виявлення пошкоджень чи невідповідностей документ не реєструється, і складається відповідний акт у двох примірниках.

Під час реєстрації таких вхідних документів на першому аркуші або на конверті від руки або за допомогою штампа відповідальним працівником відділу проставляється відмітка про надходження із зазначенням скороченого найменування установи – одержувача документа, реєстраційного індексу, дати (у разі термінового виконання – години і хвилини) одержання документа.

Облік електронних носіїв інформації, на які планується записувати службову інформацію, ведеться відділом надання інформаційних послуг, руху адміністративних справ та діловодства суду в журналі. На захисній оболонці електронного носія інформації зазначаються найменування суду, обліковий номер і дата взяття на облік електронного носія, гриф “Для службового користування”.

Вхідні, вихідні, внутрішні документи з грифом “Для службового користування” передаються працівникам відповідно до резолюцій керівника апарату суду або особи, на яку покладено виконання його обов’язків.

Етапи проходження документів з грифом “Для службового користування” в суді повинні обов’язково відображатися у реєстраційних формах (журналах, картках, електронній базі даних).

Створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів з грифом “Для службового користування” у Сьомому апеляційному адміністративному суді здійснюється відповідно до вимог законодавства, що регулює питання роботи з електронними документами та питання електронного документообігу.

Джерело:

Центр суддівських студій

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для виконання цього завдання в Україні створено систему адміністративних судів. Однією з категорії підсудних справ апеляційним адміністративним судам є справи щодо захисту виборчих прав громадян, зокрема невід’ємного права кожного громадянина України вільно обирати владу.

Зважаючи на те, що Указом Президента України №303/2019 від 21 травня 2019 року «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів достроково» припинено повноваження Верховної Ради України восьмого скликання та призначено позачергові вибори до Верховної Ради України на 21 липня 2019 року, вважаємо доречним зупинитися на основних аспектах процедури виборчих спорів.

Так, згідно з п.6 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму (виборчі спори), належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

За загальним правилом суд вирішує справи, що пов’язані з виборчим процесом у дводенний строк після надходження позовної заяви. Варто зазначити, що у виборчих справах суд проголошує повне судове рішення, а копії судового рішення невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються  їм, якщо вони не були присутні на судовому засіданні.

За наслідками розгляду позову судом апеляційної інстанції судове рішення набирає сили з моменту його проголошення.

Враховуючи типові помилки під час подання позову до суду, звертаємо увагу на те, що для забезпечення невідкладного та правильного вирішення спору судом важливе значення має й уважність громадян та знання законодавства стороною, що подає відповідний позов, адже саме від правильного визначення підсудності вказаної категорії справ та від належного оформлення позовної заяви і всіх матеріалів залежить як процес і кінцевий результат вирішення спору, так і  реалізація виборчого права громадян.

Джерело:

Центр суддівських студій

Сьогодні поговоримо про законотворчість та необхідність тісних зв’язків між законодавчою і правозастосовною діяльністю на прикладі вирішення однієї адміністративної справи.

Цю тему обрано невипадково, адже законодавство відіграє особливо значущу роль у житті окремої людини та суспільства загалом. Саме така роль законодавства і викликає потребу в знанні, перш за все того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, і чи достатньо тих механізмів формування законодавства, які існують наразі.

На сьогодні у юридичній літературі відсутнє єдине поняття «законотворчість». Нерідко це поняття вживається у контексті законодавчої діяльності та трактується як діяльність законодавчого органу, які закріплюються у формі законів та інших нормативно-правових актах.

На мій погляд, поняття законотворчої діяльності у широкому розумінні охоплює процес правотворчого замислу та включає практичну реалізацію юридичної норми. А для виявлення законодавчої ініціативи проводиться величезна робота, яка стосується та впливає на процес прийняття законів. Насамперед виникає та осмислюється законотворчий замисел, аналізуються суспільні відносини, межі й способи їх регулювання, відбувається підготовка проекту закону, отримуються попередні та поточні консультації щодо його положень, залучаються наукові та спеціалізовані установи до написання проекту закону та внесення змін до вже існуючих законодавчих положень.

Виходить, що законотворчість поглинає як законодавчу діяльність та законодавчий процес, так і аналітичну та наукову діяльність за результатами правозастосовної практики. Отже, для творення якісних правових норм до цієї роботи, на моє переконання, повинно залучатися широке коло юристів, науковців та аналітиків. Більше того, цю клопітку роботу необхідно чітко законодавчо відобразити, передбачивши різні механізми врегулювання питань суспільних потреб й колізій у законодавстві.

Необхідно зазначити, що сам по собі законотворчий замисел не пов’язаний з юридичними діями, проте вже наступний етап – законодавча ініціатива –входить до законодавчої діяльності та визначається статтею 93 Конституції України. Зокрема, право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (далі – ВРУ) за конституційними положеннями належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Водночас ст. 89 Регламенту ВРУ (далі – Регламент) містить розширений перелік суб’єктів, які мають  право законодавчої ініціативи, та крім вищезазначених включає Національний банк України.

За положеннями Регламенту право законодавчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до Верховної Ради:

1) проектів законів, постанов;
2) проектів інших актів Верховної Ради;
3) пропозицій до законопроектів;
4) поправок до законопроектів.

Крім того до законопроекту додається пояснювальна записка, яка має містити:

1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства;
2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття;
3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

До законопроекту про внесення змін до законів додається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відповідних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін.

Якщо ж законопроект, проект іншого акту вноситься за погодженням з відповідними органами виконавчої чи судової влади, до нього додається таке погодження.

За дорученням Голови Верховної Ради України, його заступників або за рішенням головного комітету законопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження, при цьому предмет і мета експертизи, пошуку, дослідження повинні бути чітко визначені (ст. 103 Регламенту ВРУ).

При цьому при підготовці до першого читання зареєстрований та включений до порядку денного сесії законопроект в обов’язковому порядку направляється для проведення наукової експертизи, а при підготовці до всіх наступних читань – для проведення юридичної експертизи та редакційного опрацювання у відповідні структурні підрозділи Апарату Верховної Ради. Остаточна юридична експертиза і редакційне опрацювання здійснюються після прийняття акту Верховної Ради в цілому.

Ті законопроекти, які мають системний характер для окремих галузей законодавства і необхідність наукового опрацювання яких при підготовці до першого читання встановив профільний комітет, направляються для одержання експертних висновків до Національної академії наук України. Окремі законопроекти також можуть направлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій або окремих фахівців.

Необхідно зазначити, що експертні висновки повинні бути подані до Верховної Ради не пізніше 14 днів з дня надходження такого звернення від посадових осіб та органів Верховної Ради. Якщо в установлені строки висновки не одержано, вважається, що зауваження відсутні.

Висновки ж, підготовлені за результатами експертизи, направляються головному комітету для врахування при розгляді законопроекту та прийняття рішення стосовно подальшої роботи над ним.

Щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України, то до таких додаються висновки ВС (ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 1 Регламентом Пленуму Верховного Суду).

Отже, вітчизняна законодавча процедура охоплює надання експертних висновків та їх урахування при прийнятті законів. Водночас як показує аналіз правозастосовної практики, законодавство не завжди є якісним та пропорційним цілям, які мали б бути досягнуті.

Прикладом є рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 806/3265/17 за позовом громадянина до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі – УДМС) про визнання протиправною бездіяльності щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки з зобов’язанням оформити та видати такий паспорт відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою ВРУ від 265.06.1992 № 2503-XII.

Нагадаємо обставини цієї справи. У 2017 році громадяни України зареєстрували шлюб та взяли спільне прізвище. Згодом позивачка звернулася до УДМС із заявою про видачу їй паспорта громадянина України у вигляді книжечки з можливістю вклеювання фотографії, без жодного електронного носія інформації, для зчитування якої необхідні додаткові пристрої, без зняття біометричної інформації та без внесення відомостей про неї до Єдиного державного демографічного реєстру. Така її заява мотивована тим, що через свої релігійні переконання позивачка відмовляється від присвоєння їй цифрового ідентифікатора особистості у виді унікального номера запису в реєстрі, від зняття біометричної інформації щодо себе та її подальшого зберігання, використання, обробки в Єдиному державному демографічному реєстрі. При цьому, позивачка послалась на положення ст. 35 Конституції України, яка гарантує право на свободу світогляду і віросповідання.

Проте, Управління Державної Міграційної Служби (далі – УДМС) відмовило у задоволенні заяви. У відповіді УДМС зазначило, що положеннями Закону № 5492-VI (у редакції, викладеній згідно із Законом України від 14.07.2016 № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України») встановлено форму паспорта громадянина України, яка виготовляється лише у формі пластикової картки типу ID-1 та містить безконтактний електронний носій, що затверджено Постановою № 302. Остаточне приймання документів для оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року припинено з 01 листопада 2016 року, тому законні підстави для виготовлення паспорта громадянина України в іншій формі чи іншим способом, ніж це встановлено Законом № 5492-VI та Постановою № 302, у УДМС відсутні.

Вказані обставини стали підставою для звернення особи до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Цю справу розглянув Касаційний адміністративний суд Верховного Суду як зразкову та відмовив у задоволенні позовних вимог громадянки.

Проте Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) постанову касаційного суду скасувала, зазначивши, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, що в цьому випадку було відсутнім.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується також із ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Формуючи правовий висновок у цій справі ВП ВС звернула увагу, що відповідно до ст. ст. 13, 21 Закону № 5492-VI документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, є паспорт громадянина України, який містить безконтактний електронний носій.

Отже, у разі відсутності паспорта така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв’язку з неможливістю їх реалізації.

ВП ВС констатує, що безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні дані особи. Оскільки громадянка згоди на таку обробку не надавала, то порушено принцип поваги до приватного життя суб’єкта персональних даних шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних.

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб’єкта персональних даних.

Водночас ВП ВС звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

ВП ВС вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних. Їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу – використання традиційних методів ідентифікації особи.

За сталою практикою ЄСПЛ першою умовою виправданості втручання у право, яка гарантована ст. 8 Конвенції, є передбачення її законом. Тлумачення терміну «закон» є автономним та до його якості ставляться певні вимоги (рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, заява № 18139/91, п. 37). Зокрема, під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, «доступності» та «передбачуваності».

Таким чином, ВП ВС дійшла висновку, що норми Закону № 5492-VI  не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. Зазначене є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, що забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім того, ВП ВС звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві та відповідає легітимній меті (наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007). Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету – кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акту, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

У цьому контексті ВП ВС посилається на рішення ЄСПЛ у справі «Х’ю Джордан проти Великої Британії», де суд  сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».

В результаті ВП ВС дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі – у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

Разом з тим, при вирішенні спору Суд зробив висновок, що законодавець, приймаючи Закон № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.

З наведених правових висновків ВП ВС випливає необхідність державного урегулювання питання якості згаданих законів. Водночас процедури впровадження правових висновків ВП ВС, інших законодавчих колізій та експертних висновків, виявлених під час правозастосування, на законодавчому рівні чітко не визначено, що й позначається на якості законів.

Головним висновком із наведеного є те, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно можуть сприйматись тими чи іншими групами  суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

За інформацією начальника
відділу узагальнення судової практики

Джерело:

Центр суддівських студій

Основну організацію та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних встановлено Порядком організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016  № 921.

Військовий облік ведеться з метою забезпечення повного та якісного укомплектування Збройних сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів, особовим складом у мирний час та особливий період.

Військовий облік військовозобов’язаних за призначенням поділено на загальний і спеціальний. На спеціальному військовому обліку перебувають військовозобов’язані, заброньовані на період мобілізації та на воєнний час. Усі інші військовозобов’язані перебувають на загальному військовому обліку.

Організацію та безпосереднє ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних (суддів та працівників апарату суду) у Сьомому апеляційному адміністративному суді здійснює відповідальний працівник.

У Сьомому апеляційному адміністративному суді проводяться такі заходи з ведення персонального обліку призовників і військовозобов’язаних:

1) перевірка у громадян під час прийняття на роботу наявності військово-облікових документів (у військовозобов’язаних – військових квитків або тимчасових посвідчень, а у призовників – посвідчень про приписку до призовних дільниць). Приймання на роботу призовників і військовозобов’язаних здійснюється тільки після взяття їх на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах, а також у разі перебування на військовому обліку в СБУ та Службі зовнішньої розвідки;

2) надсилання у семиденний строк до відповідних районних (міських) військових комісаріатів повідомлень про зміну облікових даних призовників і військовозобов’язаних, прийнятих на роботу чи звільнених з роботи;

3) оповіщення на вимогу районних (міських) військових комісаріатів призовників і військовозобов’язаних про виклик їх до районних (міських) військових комісаріатів і забезпечення їхнього своєчасного прибуття;

4) забезпечення повноти та достовірності облікових даних призовників і військовозобов’язаних згідно з вимогами, встановленими Порядком та іншими документами персонального обліку відповідно до законодавства;

5) взаємодія з районними (міськими) військовими комісаріатами щодо строків та способів звіряння даних особових карток, списків призовників і військовозобов’язаних, їхніх облікових даних, внесення відповідних змін до них, а також щодо оповіщення призовників і військовозобов’язаних;

6) організація періодичного звіряння особових карток призовників і військовозобов’язаних із записами у військових квитках та посвідченнях про приписку до призовних дільниць. Не рідше одного разу на рік проведення звіряння особових карток працівників з обліковими документами районних (міських) військових комісаріатів, в яких вони перебувають на військовому обліку;

7) у п’ятиденний строк з дня подання відповідних документів внесення до особових карток призовників і військовозобов’язаних змін щодо їхнього сімейного стану, місця проживання (перебування), освіти, місця роботи і посади та надсилання (за наявності) щомісяця до 5-го числа до районних (міських) військових комісаріатів повідомлення про зміну облікових даних;

8) складення і подання щороку до 1-го грудня до районних (міських) військових комісаріатів списків громадян, які підлягають приписці до призовних дільниць (за наявності);

9) приймання під розписку від призовників і військовозобов’язаних їхніх військово-облікових документів для подання до районних (міських) військових комісаріатів для звіряння з обліковими даними та оформлення бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час;

10) своєчасне оформлення документів для бронювання військовозобов’язаних на суддів та працівників апарату суду на період мобілізації та на воєнний час;

11) постійний контроль за виконанням призовниками і військовозобов’язаними встановлених правил військового обліку та проведення відповідної роз’яснювальної роботи;

12) ведення та зберігання журналу обліку результатів перевірок стану військового обліку призовників і військовозобов’язаних та звіряння їхніх облікових даних з даними районних (міських) військових комісаріатів, а також книги обліку бланків спеціального обліку та книги обліку передавання бланків військового обліку, військових квитків (тимчасових посвідчень) та особових карток.

13) Складання, ведення та виконання:

– річного перспективного плану роботи відповідальної особи за ведення військового обліку;
– плану роботи відповідальної особи за ведення військового обліку на квартал;
– плану заходів щодо вручення посвідчень про відстрочку від призову на період мобілізації та на воєнний час військовозобов’язаним, які заброньовані згідно з переліками посад і професій;
– плану заміни працівників, які вибувають на період мобілізації та на воєнний час до Збройних сил (органів СБУ, Служби зовнішньої розвідки);
– графіка звірки особових карток призовників і військовозобов’язаних з їхніми військово-обліковими документами;
– довідки про стан та наявність мобілізаційних ресурсів;
– відомості на видачу посвідчень про відстрочку від призову на військову службу на період мобілізації та на воєнний час військовозобов’язаним, які заброньовані згідно з переліками посад і професій;
– розписки та корінців розписки про приймання від призовників і військовозобов’язаних їхніх військово-облікових документів.

Персональний облік призовників і військовозобов’язаних ведеться згідно з типовою формою первинного обліку № П-2, у розділі II якої зазначають відомості про військовий облік та персональний облік призовників і військовозобов’язаних – державних службовців за формою первинного обліку «Особова картка державного службовця», у пункті 14 якої також зазначають відомості про військовий облік.

Джерело:

Центр суддівських студій

У нових редакціях процесуальних кодексів відбулись докорінні зміни у багатьох судових процедурах, починаючи від нових засобів доказування і закінчуючи запуском електронного судочинства. Про більшість процесуальних новел ми розповідали у своїх матеріалах на офіційному веб-сайті та на сторінках юридичних видань. Наразі зупинимось на змінах, які відбулись у сфері представництва інтересів у судах, наданні правничої допомоги учасникам справи та стягнення витрат на правову допомогу, у розрізі правозастосовної практики.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-III «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 161. За змістом пп. 11 пункту 161, представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 1312 Конституції України виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюватиметься з 1 січня 2020 року.

Винятком із зазначеного правила є представництво у суді у провадженнях, які розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». У таких справах представництво здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, тобто до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Тому з 1 січня 2019 року представництво інтересів осіб в судах усіх інстанцій у справах, у яких не відкриті провадження до 30 вересня 2016 року, (дати набуття чинності Закону України від 02.06.2016 № 1401-III), здійснюється адвокатами.

Водночас, як зазначено у ст. 1312  Конституції України, Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

В адміністративному процесі, зокрема, малозначними справами є адміністративні справи незначної складності, у яких характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин. (ч. 20 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України – далі КАС України).

Уточнення щодо справ незначної складності наведено у частині 6 статті 12 КАС України, зокрема це справи про:

– прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

– оскарження бездіяльності суб’єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

– припинення за зверненням суб’єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців;

– оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

– оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

– стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб’єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

– оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акту, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

– перебування іноземців або осіб без громадянства на території України;

– а також типові справи й інші справи, у яких суд дійде висновку про їхню незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Отже, відповідно до положень ст. 1312 Конституції України та частини другої ст. 16 КАС України,  з 1 січня 2019 року представництво в судах всіх інстанцій як вид правничої допомоги здійснюється винятково адвокатами, крім зазначених вище випадків. У тих випадках правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

У свою чергу, порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються КАС України та Законом України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Як свідчить практика, однією з проблем у галузі представництва інтересів сторін у суді є належність та допустимість документів для підтвердження повноважень представника.

Необхідно зазначити, що зміст домовленості, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) обумовлено умовами договору, зокрема і зобов’язання оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору про надання правової допомоги.

Разом з цим для підтвердження своїх повноважень представник сторони, інших учасників справи, згідно зі ст. 59 КАС України, надає суду довіреність або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Ордер – це письмовий документ, що у випадках, встановлених Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Типову форму ордера затверджує Рада адвокатів України.

Згідно з пунктом 14 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17.12.2012 № 36, ордер форми, встановленої цим Положенням, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, адвокат або керівник адвокатського об’єднання (бюро) зобов’язані вказати на звороті ордера. При цьому будь-яких застережень та вказівок щодо обов’язковості відмітки про обмеження правомочності адвоката в ордері та скріпленні особистим підписом адвоката законодавцем не передбачено.

З аналізу судової практики у спорах про правомірність представництва сторони у справі встановлено, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката й надання договору про правничу допомогу. Його копії або витягу разом із ордером чинна редакція КАС України не вимагає.

Новими редакціями процесуальних кодексів значною мірою удосконалено питання компенсації судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу. Адже витрати на правничу допомогу покладені на сторін правовідносин, які захищають порушені права у суді.

Чи передбачений за новою редакцією КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу? Про ці актуальні питання компенсації витрат на правничу допомогу піде мова далі.

Відповідно до старої редакції КАС України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу встановлювався Законом України від 20.12.2011    № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Новою редакцією КАС України змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у новій редакції немає норми щодо обмеження або граничного розміру компенсації витрат на правничу допомогу, а Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Таким чином, на сьогодні закон не обмежує розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами КАС України витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. (ст. 134 КАС України)

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат належать:

– розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, що визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

– розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, який встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Зміна підходів до питання компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження можливих витрат максимальною сумою) потребувала запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Так, положеннями частини четвертої ст. 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Крім того, частиною п’ятою цієї ж статті запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так, встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, зокрема впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд на підставі частини дев’ятої ст. 139 КАС України враховує:

1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов’язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, у новій редакції КАС України закладено критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і пов’язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов’язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не якось іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу ( ч. 6, 7 ст. 134 КАС України).

У разі задоволення позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або його посадової чи службової особи (ч. 1 ст. 139 КАС України).

Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб’єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень. При цьому склад та розміри витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, належать до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Джерело:

Центр суддівських студій

Сьомий апеляційний адміністративний суд роз’яснив необхідність проведення інвентаризації в установах судової системи та проблеми, які виникають під час її проведення.

Необхідність проведення інвентаризації передбачена у ст. 10 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Найпоширенішими помилками під час проведення річної інвентаризації є такі:

• ненадання керівнику установи матеріалів інвентаризації щодо придатності для використання об’єктів основних засобів, залишкова вартість яких дорівнює нулю, для прийняття необхідних управлінських рішень щодо подальшої її експлуатації або списання, що призводить до відображення недостовірної інформації про необоротні активи у фінансовій звітності;
• непроведення перевірки правильності присвоєння інвентаризаційних номерів;
• включення до складу інвентаризаційної комісії матеріально відповідальної особи, що створює ризики недостовірності даних інвентаризації;
• непроведення інвентаризації незавершених капітальних інвестицій та інвентаризації активів та зобов’язань, які обліковуються на позабалансових рахунках, а саме особистого майна працівників суду, що використовуються ними в роботі відповідно до заяв;
• непроведення інвентаризації дебіторської та кредиторської заборгованості за розрахунками з постачальниками товарів, робіт та послуг.

Отже, інвентаризація є важливою складовою фінансового контролю, оскільки її якісне проведення сприяє формуванню достовірної фінансової звітності судової установи.

Джерело:

Центр суддівських студій

Доброго дня, шановні читачі! Нагадуємо, що з 1 січня 2019 року розпочався новий етап подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2018 рік. Відповідно до статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» державні службовці, інші суб’єкти декларування, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік за формою, яку визначає Національне агентство, при цьому система з кожним новим етапом працює краще.

Звертаємо вашу увагу, що необхідно зробити для правильного та швидкого заповнення е-декларації:

1)    перевірте адресу електронної поштової скриньки, яка вказана у персональному кабінеті Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

2)    перевірте термін дії та працездатність Вашого електронного цифрового підпису для роботи з реєстром. Для отримання інформації про термін дії ЕЦП необхідно завантажити посилений сертифікат особистого ЕЦП з веб-сайту акредитованого центру сертифікації ключів (далі – АЦСК), у якому отримано ЕЦП. Після цього натиснути на сертифікат подвійним кліком лівої кнопки миші та у вікні, яке відкриється, переглянути термін дії сертифікату ЕЦП. Якщо термін дії сертифікату сплинув, скористатись ЕЦП неможливо. У такому разі вам необхідно звернутись до АЦСК та отримати новий ЕЦП.

Після отримання нового ЕЦП необхідно зайти на сторінку входу до реєстру https://portal.nazk.gov.ua/login і скористатись посиланням: «Я загубив/змінив свій приватний ключ». У полі «Поточна електронна адреса» потрібно вказати електронну поштову скриньку, з якою зареєстрований декларант в Реєстрі, та натиснути кнопку «Вислати код для відновлення». На вказану поштову скриньку надійде лист «Зміна ЕЦП | ЄДИНИЙ ДЕРЖАВНИЙ РЕЄСТР ДЕКЛАРАЦІЙ». Для зміни ЕЦП необхідно перейти за посиланням у листі, після цього у полі АЦСК обрати акредитований центр сертифікації ключів, у якому отримано новий ЕЦП, обрати файл нового ЕЦП, вказати пароль від нового ЕЦП та натиснути кнопку «Змінити ЕЦП». Після успішного виконання вказаних дій з’явиться повідомлення про розгляд поданої заявки. Заявки на зміну ЕЦП розглядаються протягом 1 доби у робочий час.

Рекомендації щодо роботи з Реєстром та роз’яснення щодо заповнення форми е-декларації знаходяться за посиланням: https://goo.gl/x3oJaq. Можливо у заповнені е-декларації допоможуть відповіді на найчастіші запитання: https://goo.gl/m25UVP.

Національним агентством підготовлено відео-курс з роз’ясненнями щодо заповнення е-декларацій за розділами: https://goo.gl/44WxNs.

Якщо ви ще не маєте інформації про ваші доходи з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків про суми / джерела виплачених доходів та утриманих податків, то відомості ви можете отримати, зайшовши у свій особистий електронний кабінет https://cabinet.sfs.gov.ua/login, де ви можете отримати зазначені вище відомості протягом дня.

Рекомендуємо подавати декларацію в кілька етапів, обов’язково перевіряти усі відомості і лише тоді відправляти в реєстр. Перед тим, як накласти електронний цифровий підпис на декларацію, машина її вивантажує і просить підтвердити. На цьому етапі ви можете зберегти її для себе в форматі PDF з відкритими персональними даними. У реєстрі персональні дані декларації вже будуть закриті для перегляду. Також переконайтесь що ваша декларація збереглась не в чернетці, а дійсно направлена у систему.

Бажаємо всім правильної і вчасної подачі е-декларацій. Поспішайте! До 1 квітня зовсім обмаль часу.

Джерело:

Центр суддівських студій

Для того, щоб внутрішньо переміщеній особі призначили (відновили) соціальну виплату, вона має подати відповідну заяву до органу, що здійснює соціальні виплати на території, де зазначена особа перебуває на обліку за місцем її фактичного проживання/перебування. Після цього працівники органів соціального захисту здійснюють перевірку фактичного місця проживання переселенця. У разі, якщо за фактичною адресою така особа не проживає, то її мають позбавити права на отримання соціальної виплати.

Касаційний адміністративний суд постановою від 20 грудня 2018 року у справі  №826/12123/16 висловив щодо цього свою думку та вказав, що така перевірка є неправомірною та порушує права внутрішньо переміщених осіб.

Так, судом першої інстанції визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 5 листопада 2014 року № 637.

Нагадаємо, що зазначеними вище постановами було передбачено, що для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. За результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї.

Колегія суддів касаційної інстанції погодилася з позиціями судів першої та апеляційної інстанцій, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат, вказує на наявність нерівного поводження порівняно з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їхньої можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист.

Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їхнього фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365, обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема прав на пенсійне та соціальне забезпечення, та є такими, що призводять до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО.

Отже, Касаційний адміністративний суд вказаним рішенням не допустив порушення конституційних прав та свобод громадян.

Джерело:

Центр суддівських студій